— Рухомі башти за потреби можна збудувати,— сказав Станіс.— Якщо потрібні будуть тарани, нарубаємо дерев. Арнольф Карстарк пише, що у Страхфорту зосталося менш як півсотні людей, і половина з них — прислуга. Міцний замок, що має слабку залогу, насправді слабкий.
— Півсотні людей усередині замку вартують п’ятисот знадвору.
— Залежить від людей,— мовив Ричард Горп.— Там будуть сивобороді старі й зелені хлопчаки, яких той байстрюк не зміг узяти на війну. А наші вояки загартовані на Чорноводді, і їх очолюють лицарі.
— Ви ж бачили, як ми рубали дикунів,— сер Джастин відкинув кучер лляного волосся.— Карстарки присяглися з’єднатися з нами під Страхфортом, а ще з нами будуть дикуни. Триста чоловіків призовного віку. Лорд Гарвуд полічив, коли вони заходили у браму. І жінки їхні воюють також.
Станіс кинув на нього кислий погляд.
— Тільки не в моєму війську, сер. Не треба мені тут зарюмсаних удовиць. Жінки залишаться зі старими, пораненими й дітьми. Будуть заручниками вірності своїх чоловіків і батьків. З дикунів сформуємо авангард. Очолить їх магнар, їхні ватажки будуть за сержантів. Але спершу потрібно їх озброїти.
«Зібрався розграбувати нашу зброярню,— збагнув Джон. Спочатку харчі й одяг, потім землі й замки, тепер зброя. Він з кожним днем втягує мене дедалі глибше в болото». Мова, може, й не меч, але меч — це меч.
— У нас знайдеться триста списів,— неохоче сказав Джон.— І шоломи, якщо ви згодні взяти старі, пом’яті й іржаві.
— А лати? — запитав магнар.— Кіраси? Кольчуги?
— Після загибелі Донала Ноя ми залишилися без зброяра,— сказав Джон, цим і обмежившись. «Тільки вберіть дикунів у лати — і вони становитимуть для королівства удвічі більшу загрозу».
— Вистачить і дубленої шкіри,— сказав сер Годрі.— А щойно почнеться бій, можна буде знімати що треба з загиблих.
«Якщо хтось доживе». Якщо Станіс поставить дикунів у авангард, більшість із них швидко загине.
— Може, Морсові Амберу й буде приємно випити з черепа Манса Рейдера, а от побачити дикунів на своїй землі — навряд чи. Вільний народ чинить набіги на Амберів із Зорі віків, перетинаючи Тюленячу бухту в пошуках золота, овець і жінок. Однією з таких жінок стала Крукохарчева донька. Ваша світлосте, лишіть дикунів тут. Візьмете їх із собою — і прапороносці мого лорда-батька відвернуться від вас.
— Прапороносці вашого батька, схоже, й так не на моєму боці. Припускаю, вони вважають мене... як там ви назвали мене, лорде Сноу? Ще одним приреченим самозванцем? — Станіс витріщився на карту. Якусь мить чути було тільки один звук — король скреготів зубами.— Всі вільні. Лорде Сноу, затримайтеся.
Таке різке закінчення наради не сподобалося Джастину Масі, але йому нічого не лишалося, як, усміхнувшись, вийти. За ним рушив Горп, змірявши Джона поглядом. Клейтон Саґз, осушивши кубок, пробурмотів щось до Гарвуда Фела, викликавши в парубка сміх. Прозвучало слово «хлопчак». Саґз, грубий і дужий, пробився нагору з лицарів-бурлак. Останнім вийшов Тарарах. У дверях він глузливо вклонився Джонові, вишкіривши повний рот коричневих потрощених зубів.
«Всі», здається, не включали і леді Мелісандру. «Червона тінь короля»,— подумав Джон. Станіс попросив Девона принести ще лимонної води. Коли йому наповнили кухоль, король, відпивши, промовив:
— Горп і Масі претендують на престол твого батька. Масі ще й хоче дикунську королівну. Колись він служив зброєносцем у мого брата Роберта й відтоді полюбив жіноче тіло. Горп також візьме Вал, якщо я накажу, але його більше цікавлять битви. Ще зброєносцем він мріяв про білий плащ, але Серсі Ланістер виступила проти його кандидатури, і Роберт його не взяв. Може, і правильно. Сер Ричард надто любить убивати. Кого б з них ви хотіли бачити лордом Вічнозиму? Усмішливого чи убивцю?
— Вічнозим належить по праву моїй сестрі Сансі,— сказав Джон.
— Я вже достатньо наслухався про леді Ланістер і її права,— король відставив кухоль.— Але це ти здатен об’єднати навколо мене Північ. Прапороносці твого батька радше пристануть до сина Едарда Старка. Навіть лорд Надто-Тлустий-Щоб-Сідати-На-Коня. Біла Гавань забезпечить мені джерело постачання припасів і надійний прихисток, куди в разі потреби можна відступити. Ще не пізно виправити свою дурну помилку, Сноу. Прихили коліно і присягни мені своїм байстрючим мечем — і підведешся Джоном Старком, лордом Вічнозимським і хранителем Півночі.
«Скільки разів ще треба повторювати?»
— Я присягнув мечем Нічній варті.
Станіс скривився.
— Твій батько демонстрував таку саму впертість. Він називав її «честю». Що ж, честь має свою ціну, як, на свою біду, пересвідчився лорд Едард. Якщо тебе це втішить, Горпа і Масі чекає розчарування. Я більше схиляюся до того, щоб віддати Вічнозим Арнольфу Карстарку. Це гідний північанин.
— Північанин.
«Краще вже Карстарк, ніж Болтон чи Грейджой»,— сказав собі Джон, але ця думка заледве його втішила.
— Карстарки покинули мого брата серед ворогів.
— Потому як твій брат відрубав лордові Рикарду голову. Арнольф тоді був за тисячу льє звідти. У його жилах тече кров Старків. Кров Вічнозиму.
— Так само як і в половини інших домів Півночі.
— Але ці інші доми не присягнули мені.
— Арнольф Карстарк — горбатий старигань, і навіть замолоду він не був справжнім вояком, як-от лорд Рикард. Суворі умови походу можуть його просто вбити.
— Він має спадкоємців,— огризнувся Станіс.— Двох синів, шістьох онуків, ще й доньок. Якби в Роберта були законні діти, багато хто з нині загиблих міг би й досі жити.
— Морс Крукохарч, ваша світлосте, кращий вибір.
— Страхфорт покаже.
— То ви все-таки вирішили нападати?
— Попри раду великого лорда Сноу? Ага. Горп і Масі, може, й честолюбці, але вони мають рацію. Не можу я сидіти склавши руки, поки зоря Руза Болтона сходить, а моя заходить. Я мушу вдарити і показати Півночі, що мене ще слід боятися.
— У своєму полум’ї леді Мелісандра не бачила тритона Мандерлі,— сказав Джон.— Якби з вами була Біла Гавань і лицарі лорда Ваймана...
— «Якби» — це слово для дурнів. Від Давоса досі нема звісток. Може, він так і не зміг дістатися Білої Гавані. Арнольф Карстарк пише, що у вузькому морі вирують шторми. Хай там як, а я не маю часу ні горювати, ні чекати чергової примхи лорда Надто-Тлустого. Вважатимемо, що Біла Гавань не зі мною. А оскільки зі мною немає і сина Вічнозиму, я можу сподіватися тільки відвоювати Північ силою. Доведеться брати приклад з Роберта й робити, як книжка пише. Хоча сам він книжок не читав. Мушу несподівано завдати ворогам смертельного удару.
Джон збагнув, що до його слів не дослухалися. Станіс або візьме Страхфорт, або загине у спробі його взяти. «Нічна варта не бере участі у війнах»,— прошепотів голос у нього в голові, а інший заперечив: «Але Станіс бореться за королівство, а залізні поневолюють і грабують».
— Ваша світлосте, я знаю, де ви зможете поповнити свої ряди. Віддайте мені дикунів — і я радо розповім вам, де і як.
— Я віддав тобі Тарараха. І досить.
— Я хочу всіх.
— Дехто з твоїх побратимів запевняє мене, що ти й сам наполовину дикун. Це правда?
— Для вас вони — просто мішені для стріл. На Стіні я зможу їх використати краще. Віддайте їх мені — і я покажу вам шлях до перемоги... і де взяти людей.
Станіс потер загривок.
— Торгуєшся, як карга за тріску, лорде Сноу. Нед Старк тебе прижив не з якоюсь рибачихою? Скільки людей?
— Дві тисячі. Можливо, три.
— Три тисячі? І що це за люди?
— Горді. Голодні. Гонорові, коли йдеться про їхню честь, але запеклі вояки.
— Сподіваюся, це не якийсь байстрючий трюк. Чи обміняю я три сотні вояків на три тисячі? Ну певна річ. Я ж не останній дурень. А якщо я тобі залишу й королівну, даси слово, що не відпустиш її?
«Ніяка вона не королівна».