— Як зволите, ваша світлосте.
— Мені потрібно примусити тебе дати обітницю перед деревом?
— Ні.
«Це був жарт?» Зі Станісом важко було сказати.
— Тоді домовилися. І де ж ці люди?
— Ось тут,— Джон поклав обпечену долоню на карту на захід від королівського гостинцю й на південь від Дару.
— У горах? — підозріливо запитав Станіс.— Щось я не бачу тут замків. Ні доріг, ні міст, ні сіл.
— Карта — це не справжній ландшафт, завжди казав батько. Тисячі років у тіснинах і на гірських луках мешкають люди, очолювані вождями кланів. Їх можна назвати маломожними лордами, але самі себе вони так не називають. Їхні звитяжці воюють величезними дворучними мечами, а простолюд — пращами й ратищами з гірського ясеня. Вони сварливі, цього не заперечиш. Коли не воюють між собою, пасуть отари, рибалять у Крижаній затоці й розводять найвитриваліших на світі коней.
— І ти вважаєш, вони воюватимуть за мене?
— Якщо їх попросити.
— Чого я маю вимолювати те, що належиться мені по праву?
— Я сказав «попросити», а не «вимолювати»,— Джон прибрав руку з карти.— Листи розсилати немає сенсу. Вашій світлості доведеться піти до них особисто. З’їсти з ними хліба-солі, випити елю, послухати волинщиків, похвалити вроду їхніх доньок і мужність синів — і ви отримаєте їхні мечі. У кланах не бачили короля відтоді, як Торен Старк прихилив коліно. Своїм приїздом ви зробите їм честь. Накажете їм воювати за вас — і вони тільки перезирнуться між собою і промовлять: «Він хто такий? Мені він не король».
— Про яку кількість кланів ідеться?
— Близько сорока, малих і великих. Флінти, Вули, Норі, Лідли... якщо завоюєте прихильність Старого Флінта й Барила, решта не забаряться.
— Барила?
— Це Вул. У нього найкругліше черево в усіх горах і найбільше людей. Вули рибалять у Крижаній затоці й страхають діток залізними, які заберуть їх, якщо ті не будуть чемними. Але дійти до них ваша світлість зможе тільки через землі Норі. Вони мешкають найближче до Дару й завжди були добрими приятелями Варти. Можу дати провідників.
— Можеш? — Станіс ніколи не проґавить таких тонкощів.— Чи даси?
— Дам. Вам без них не обійтися. І неспотикливих гаронів дам. Дороги в горах більше схожі на козячі стежки.
— Козячі стежки? — король звузив очі.— Я кажу, що треба діяти швидко, а ти пропонуєш мені гаяти час на козячих стежках?
— Юний Дракон, завойовуючи Дорн, обійшов на кістяній дорозі дорнські сторожові башти саме козячими стежками.
— Я добре знаю цю легенду, але Дейрон занадто вже перебільшував у своїй марнославній книженції. У тій війні перемога здобута кораблями, а не козячими стежками. Дубовий Кулак прорвав Дощаницю і пройшов половину Зеленокровиці, поки основні дорнські сили були зайняті у княжому коридорі,— Станіс потарабанив пальцями по карті.— А ці гірські лорди не спробують мене затримати?
— Тільки щоб почастувати. Кожен наступний старатиметься гостинністю перевищити попереднього. Батько казав, що ніколи в житті його так добре не годували, як у кланах.
— За три тисячі вояків, гадаю, я зможу витримати волинки й вівсянку,— сказав король, але голос його все одно звучав буркітливо.
Джон обернувся до Мелісандри.
— Міледі, просто застереження. У горах сильна віра в давніх богів. Клани не потерплять наруги над своїми серце-деревами.
Вона, здалося, здивувалася.
— Не бійтеся, Джоне Сноу, я не турбуватиму ваших гірських варварів і їхніх темних богів. Моє місце тут — з вами і вашими бравими братами.
Джонові цього хотілося менше за все, але не встиг він заперечити, як король мовив:
— І куди порадиш мені вести цих крем’язнів, як не на Страхфорт?
Джон опустив погляд на карту.
— У Пущанський Насип,— постукав він по карті пальцем.— Якщо Болтон збирається воювати з залізними, то і вам треба. Пущанський Насип — курганний замок посеред густого лісу, тож до нього можна легко підкрастися непомітно. Замок дерев’яний, захищений ровом, валом і частоколом. Звісно, через гори йти повільніше, але там ваше військо пройде непомітно й підійде майже під браму Пущанського Насипу.
Станіс потер підборіддя.
— Коли Балон Грейджой підняв заколот першого разу, я воював із залізними на морі, де вони найсильніші. А на землі, ще й заскочені зненацька... ага. Я вже переміг дикунів і короля-за-Стіною. Якщо зможу розчавити й залізних, Північ знатиме, що знову має короля.
«А мені залишиться тисяча дикунів,— подумав Джон,— і жодної можливості прогодувати таку кількість люду».
Тиріон
«Сором’язлива панна» рухалася крізь туман, як сліпець у незнайомому приміщенні.
Септа Лемора молилася. Імла глушила її голос, і він здавався тонким і притишеним. Гриф міряв кроками палубу, й під вовчою шубою стиха побрязкувала кольчуга. Час до часу він торкався меча, наче перевіряючи, що той і досі висить при боці. Роллі Качур відштовхувався жердиною, стоячи з правого борту, а Яндрі — з лівого. Ісілла тримала румпель.
— Не до вподоби мені це місце,— пробурмотів Гальдон Недомейстер.
— Злякався туманцю? — підкусив його Тиріон, хоча в дійсності то був справжній туманище. На носі «Сором’язливої панни» стояв Гриф Молодший з третьою жердиною, щоб відштовхуватися від небезпечних перешкод, коли вони виринали з імли. На носі й на кормі запалили ліхтарі, але туман стояв такий густий, що, стоячи на середині корабля, можна було розгледіти тільки два розмиті вогники, які пливли попереду й позаду. В завдання Тиріона входило підтримувати полум’я в жаровні.
— Це не простий туман, Гугоре Гілл,— промовила Ісілла.— Ти б сам занюхав, що він відгонить чаклунством, якби мав носа. Тут згинуло чимало мандрівників — і на байдаках, і на піратських кораблях, і на великих річкових галерах. Вони блукають самотиною в імлі, шукаючи сонця, поки їх не докінчить божевілля чи голод. Тут у повітрі витають невгамовні духи, а під водою — стражденні душі.
— Ось одна з них,— сказав Тиріон. З правого борту з каламутних глибин піднімалася велетенська долоня, здатна розчавити байдак. Лише два пальці випиналися над поверхнею води, та коли «Сором’язлива панна» пропливала повз, Тиріон розгледів під брижами води решту долоні та бліде обличчя, задерте догори. Хоча слова свої він зронив легковажно, але відчуття було неприємне. «Ісілла має рацію. Цей туман надприродний». Щось лихе відчувалося в цій воді, воно отруювало повітря. «Не дивно, що закам’янілі божеволіють».
— Не варто глузувати,— застерегла Ісілла.— Шепітні мерці не люблять усього теплого й рухливого і прагнуть затягнути до себе побільше проклятих душ.
— Не думаю, що в них знайдеться саван мого розміру,— мовив карлик, помішуючи жар.
— Закам’янілих мучить не так ненависть, як неситість,— промовив Гальдон Недомейстер приглушено, бо зав’язав рота й носа жовтим шаликом.— У цих туманах не росте нічого такого, що погодиться їсти людина при здоровому глузді. Тричі на рік тріархи Волантиса доправляють по ріці галеру з припасами, але кораблі милосердя часто запізнюються, а іноді привозять більше ротів, ніж їжі.
— У річці має бути риба,— сказав Гриф Молодший.
— Я б не їла риби, зловленої в цих водах,— зронила Ісілла.— Я б не їла.
— І туманом цим краще теж не дихати,— мовив Гальдон.— Тут кругом Гаринове прокляття.
«Єдиний спосіб не дихати туманом — узагалі не дихати».
— Гаринове прокляття — то просто сіролуска,— сказав Тиріон. Прокляття часто падає на дітей, особливо у вогкій і холодній місцевості. Вражена шкіра твердне, кальцинується і тріскається, однак карлик читав, що розвиток сіролуски можна стримати лаймами, гірчичними припарками і гарячими купелями (так кажуть мейстри) або ж молитвою, офірою і постом (наполягають септони). Згодом хвороба минається, залишаючи своїх маленьких жертв потворними, але не забираючи життя. І мейстри, і септони згодні, що дітей після сіролуски ніколи не вражає ні її більш рідкісна смертельна форма, ні її жахлива швидкоплинна посестра — чума.— Подейкують, у всьому винна сирість,— мовив Тиріон.— Смердюче вологе повітря. А не прокляття.