— Світло попереду,— сповістив Гриф Молодший.
Тиріон теж його побачив. «„Рибалочка“ або інший байдак»,— подумки запевнив він себе, але інтуїтивно знав, що помиляється. Ніс засвербів. Тиріон люто його почухав. Світло з наближенням «Сором’язливої панни» яснішало. Як тиха зірка вдалині, воно слабенько світилося в тумані, ваблячи до себе. Незабаром було вже два вогники, потім три: нерівна лінія маяків, які стояли на воді.
— Міст сновидінь,— повідомив Гриф.— На мосту стоятимуть закам’янілі. Хтось почне плакати-стогнати, але нас вони навряд чи чіпатимуть. Переважно закам’янілі — слабосильні створіння, незграбні, вайлуваті, недоумкуваті. Під кінець усі вони божеволіють і тоді стають небезпечні. Якщо доведеться, відганяйте їх смолоскипами. І в жодному разі не дайте їм вас торкнутися.
— Може, вони нас і не побачать,— сказав Гальдон Недомейстер.— Туман приховає наше наближення, поки ми не опинимося майже під мостом, а далі ми його проминемо — вони й не спам’ятаються.
«Камінні очі — сліпі»,— подумав Тиріон. Смертельна форма сіролуски починається з кінцівок: поколюють кінчики пальців, чорніє ніготь на нозі, втрачається чутливість. Коли оніміння переходить вище на руку чи ногу, м’ясо твердне й холоне, а шкіра набуває сіруватого відтінку, як у каменю. Є приказка: від сіролуски є три надійні види ліків — сокира, меч і тесак. Відрубавши хвору кінцівку, знав Тиріон, і справді іноді вдається зупинити поширення хвороби, але не завжди. Чимало людей пожертвувало рукою або ногою, щоб дуже скоро виявити: і друга посіріла. А коли це сталося, надії вже нема. Коли хвороба доповзає до обличчя, вона зазвичай викликає сліпоту. На останніх стадіях хвороба проникає глибше — у м’язи, кістки та внутрішні органи.
Міст попереду збільшувався. Міст сновидінь, назвав його Гриф, та сновидіння ці були розбиті. В туман тягнулися білі кам’яні арки — від Палацу скорботи до західного берега ріки. Половина з них обвалилася під вагою сірого моху, який їх обліпив, і густої чорної лози, яка зміїлася з води. Широкі дерев’яні прольоти прогнили, але частина ліхтарів уздовж мосту й досі горіла. Коли «Сором’язлива панна» підпливла ближче, Тиріон розгледів обриси закам’янілих, які безцільно рухалися серед світла, немов повільні сірі метелики. Деякі були голі, інші в саванах.
Гриф оголив меча.
— Йолло, запалюй смолоскипи. Хлопче, забери Лемору в каюту і сиди там з нею.
Гриф Молодший кинув на батька впертий погляд.
— Лемора свою каюту сама знайде. Я хочу залишитися.
— Ми присягнулися захищати тебе,— стиха мовила Лемора.
— Не треба мене захищати. Я мечем володію незгірше за Качура. Я вже наполовину лицар.
— А наполовину дитина,— сказав Гриф.— Роби, як кажуть. Бігом.
Вилаявшись собі під ніс, юнак жбурнув на палубу свою жердину. Стукіт химерною луною полетів у тумані, й на мить здалося, що всюди навколо падають жердини.
— Чого я маю тікати й ховатися? Гальдон лишається, Ісілла також. Навіть Гугор.
— Ага,— підтвердив Тиріон,— але ж я такий маленький, що й за качуром легко сховаюся.
Він застромив у жаровню півдюжини смолоскипів, спостерігаючи, як загоряється проолієне ганчір’я. «Не витріщайся на вогонь»,— звелів він собі. Полум’я в темряві геть засліплює.
— Ти ж карлик,— презирливо кинув Гриф Молодший.
— Ти викрив мій секрет,— сказав Тиріон.— Так, я Гальдонові навіть до пояса не дістаю, тож виживу я чи ні, усім до дупи...— («А тим паче мені самому»).— А от ти... ти — наше все.
— Карлику,— зронив Гриф,— я тебе попереджав...
З туману вихопився тремтливий стогін, слабкий і тоненький.
Лемора, здригнувшись, крутнулася.
— Семеро спасіть.
Розбитий міст був уже за якихось п’ять ярдів попереду. Навколо опор біло шумувала вода, як піна з рота божевільного. За сорок футів угорі, під мерехтливим ліхтарем, стогнали і скаржилися закам’янілі. Вони звернули на «Сором’язливу панну» уваги не більше, ніж на яку-небудь колоду. Тиріон, міцніше стиснувши смолоскип, піймав себе на тому, що затамував подих. І тут вони запливли під міст: обабіч були білі стіни, густо порослі сірою цвіллю, а навколо байдака сердито вирувала вода. На мить здалося, що він от-от вріжеться в праву опору мосту, але Качур відштовхнувся від неї жердиною назад на середину течії, а за кілька секунд уже випливли з-під мосту.
Не встиг Тиріон видихнути затамоване повітря, як Гриф Молодший схопив його за руку.
— Що це ти кажеш? Що я — наше все? Що ти мав на увазі? Чого це я — наше все?
— Ну,— мовив Тиріон,— якби закам’янілі схопили Яндрі, або Грифа, або нашу красуню Лемору, ми би погорювали та й попливли далі. А якби ми втратили тебе, вся ця авантюра полетіла б до біса, всі ці роки гарячкових інтриг сироторгівця з євнухом були б змарновані... хіба не так?
Хлопець глянув на Грифа.
— Він здогадався, хто я.
«Якби й не здогадався досі, то зараз уже точно». На той час «Сором’язлива панна» далеченько відійшла від Мосту сновидінь. Лишилося тільки світло, яке маліло позаду, а скоро й воно згасне.
— Ти — Гриф Молодший, син перекупного меча Грифа,— сказав Тиріон.— А може, сам Воїн у смертному тілі. Дай-но придивитися...
Він підніс смолоскип, заучивши світлом обличчя Грифа Молодшого.
— Припини,— наказав Гриф,— бо пошкодуєш.
Карлик не звернув уваги.
— На тлі синього волосся очі здаються синіми, це добре. А байка про те, що ти його фарбуєш на честь своєї покійної матері-тайросянки так мене розчулила, що я мало не розплакався. Однак людина цікава не може не замислитися: навіщо це якомусь там синові перекупного меча потрібна септа з підмоченою репутацією, яка дає йому настанови у Вірі, й позбавлений ланцюга мейстер, який навчає його історії і мов? А людина розумна не може не запитати себе: чого це твій батько найняв лицаря-бурлаку вчити тебе військової справи, якщо можна було просто відіслали тебе на навчання до котрогось загону вільнонайманців? Так наче хтось тримає тебе поки що у таємниці, готуючи до... чого? Справжня загадка, але я певен, що з часом я її розгадаю. Мушу визнати, як на мерця, у тебе дуже шляхетна зовнішність.
— Я не мрець! — спалахнув хлопчина.
— Як так? Мій лорд-батько загорнув твій труп у малиновий плащ і поклав поряд із сестриним біля підніжжя Залізного трону як подарунок новому королю. Люди, які наважилися припідняти плащ, казали, що в тебе половини черепа немає.
Юнак збентежено позадкував.
— Твій...
— ...батько, ага. Тайвін з дому Ланістерів. Можливо, ти про нього чув.
Гриф Молодший завагався.
— Ланістер? Твій батько...
— ...уже загинув. Від моєї руки. Якщо вашій високості приємніше кликати мене Йолло або Гугором, то нехай, але знайте, що я з народження Тиріон з дому Ланістерів, законний син Тайвіна і Джоанни, й у смерті їх обох винен я. Люди вам скажуть, що я царевбивця, кревногубець і брехун, і все це правда... та хіба не всі ми тут — зборисько брехунів? От узяти вашого переляканого батька. Грифу правильно? — пирхнув карлик.— Дякуйте богам, що Вейрис Павук у змові з вами. Гриф ані на мить не ввів би в оману наше оскоплене диво, як не ввів і мене. «Я не лорд,— каже ваша милість,— і не лицар». Ну, тоді я не карлик. Сказати можна що завгодно, та це ще нічого не означає. Хто краще зможе виростити синочка королевича Рейтара, як не його любий друг Джон Конінтон, колишній лорд Гнізда Грифона й королівський правиця?
— Мовчи,— занепокоєно мовив Гриф.
З лівого борту на ріці виднілася велетенська кам’яна долоня. З води вистромлювалося два пальці. «Скільки їх тут таких?» — подумав Тиріон. По хребту в нього побігла цівка поту, й він здригнувся. Мимо пропливала Скорбота. Вдивившись у туман, Тиріон розгледів поламаний шпиль, безголового героя, вирване з землі й перевернуте древнє дерево, чиє товстелезне коріння проросло крізь склепіння і вікна зруйнованого палацу. «Чому все це видається таким знайомим?»