Попереду з темної води вишуканою спіраллю здіймалися похилені сходи з білого мармуру й різко обривалися футів за десять над головою. «Ні,— подумав Тиріон.— Це неможливо».
— Дивіться,— тремтливим голосом промовила Лемора,— світло.
Усі поглянули туди. І всі його побачили.
— «Рибалочка»,— сказав Гриф.— Або він, або дуже схожий на нього.
Але він знову витягнув меча.
Ніхто не зронив ані слова. «Сором’язлива панна» рухалася за течією. Вітрило не піднімали відтоді, як запливли у Скорботу. Байдак не міг рухатися в іншому напрямку, окрім як униз по ріці. Качур, обіруч стискаючи жердину, стояв примружившись. За деякий час навіть Яндрі припинив відштовхуватися. Всі очі прикипіли до далекого вогника. З наближенням він перетворився на два вогники. Потім на три.
— Міст сновидінь,— сказав Тиріон.
— Неможливо,— мовив Гальдон Недомейстер.— Ми вже пропливли міст. Річки біжать тільки в один бік.
— Мати річок Ройн біжить, куди схоче,— пробурмотів Яндрі.
— Семеро спасіть,— зронила Лемора.
Попереду на мосту знову заквилили закам’янілі. Кількоро вказували вниз, на байдак.
— Гальдоне, забери королевича вниз,— наказав Гриф.
Однак було вже запізно. Течія підхопила байдак, і той невпинно наближався до мосту. Яндрі виставив жердину, щоб не врізатися в опору. Від удару човен гойднувся вбік, прориваючи завісу світло-сірого моху. Тиріон відчув на обличчі його дотик — м’який, як пальці повії. А тоді позаду почувся гуркіт, і палуба так нагло накренилася, що карлик мало перекинувся й не вилетів за борт.
У байдак упав закам’янілий.
Він приземлився на дах каюти з такою силою, що «Сором’язлива панна» загойдалася, і проревів щось незнайомою мовою. За ним упав ще один закам’янілий, приземлившись позаду румпеля. Старі дошки від удару тріснули, й Ісілла зойкнула.
Найближче до неї був Качур. Здоровань не гаяв часу на діставання меча. Натомість він жердиною штовхнув закам’янілого просто в груди, перекидаючи за борт у річку, де той без жодного звуку миттєво потонув.
Не встиг другий закам’янілий злізти з даху кабіни, як на нього кинувся Гриф. З мечем у правій руці та смолоскипом у лівій, він почав відтісняти істоту. Течія затягнула «Сором’язливу панну» під міст, і їхні мінливі тіні затанцювали на порослих мохом стінах. Закам’янілий відступав на корму, але йому перепинив дорогу Качур із жердиною в руці. Коли закам’янілий рушив на ніс, перед ним помахав смолоскипом Гальдон Недомейстер, відганяючи. Закам’янілому не лишалося нічого, як піти прямо на Грифа. Капітан ковзнув убік, зблиснувши клинком. Криця вдарилася в затвердлу сіру плоть, викресавши іскру, та рука закам’янілого все одно полетіла на палубу. Гриф відбуцнув її ногою. Підскочили Яндрі й Качур із жердинами. Разом вони відтіснили істоту до борту й виштовхали в чорні води Ройна.
На той час «Сором’язлива панна» вже випливла з-під розбитого мосту.
— Ми всіх позбулися? — запитав Качур.— Скільки їх стрибнуло?
— Двоє,— мовив Тиріон, мерзлякувато кулячись.
— Троє,— сказав Гальдон.— Позаду!
Карлик розвернувся — й ось воно.
Від падіння одна нога істоти зламалася, і крізь прогнилу тканину бриджів вистромилася зазублена біла кістка, а в діру проглядало сіре м’ясо. Зламана кістка була в плямах брунатної крові, але закам’янілому вистало сил кинутися на Грифа Молодшого. Рука в нього була сіра й негнучка, проте коли він стиснув пальці, намагаючись схопити хлопця, між кісточок проступила кров. Хлопець застиг, витріщившись на нього, немов і сам закам’янів. Долоня лежала на руків’ї меча, однак він, схоже, й забув навіщо.
Тиріон, підбивши хлопця під коліна, стрибнув на нього й упав згори, тицьнувши смолоскипом в обличчя закам’янілого, і той позадкував на зламаній нозі, відбиваючись від полум’я задубілими сірими руками. Карлик подибав за ним, розмахуючи смолоскипом, штрикаючи ним в очі закам’янілого. «Ще трішки. Відступай, ще один крок, ще». Вони вже були на самісінькому краю палуби, коли істота кинулася на Тиріона, схопила смолоскип і висмикнула з його рук. «Трясця»,— подумав Тиріон.
Закам’янілий віджбурнув смолоскип. З тихим сичанням чорна вода загасила полум’я. Закам’янілий завив. Колись він був жителем Літніх островів: підборіддя й півщоки перетворилися на камінь, але в тих місцях, де шкіра не посіріла, вона лишалася чорною як ніч. На долоні, якою він схопився за смолоскип, шкіра тріснула й розійшлася. Між кісточок пальців цебеніла кров, але він, здається, навіть того не відчував. Маленький вияв вишнього милосердя, подумав Тиріон. Сіролуска, смертельна хвороба, принаймні не викликає болю.
— Відступи! — хтось крикнув здалеку, а інший голос мовив:
— Королевич! Обороняйте хлопця!
Закам’янілий покульгав уперед, тягнучись до людей руками.
Тиріон штовхнув його плечем.
Відчуття було таке, наче він врізався у замковий мур, тільки цей замок стояв на зламаній нозі. Закам’янілий полетів навзнак і, падаючи, вчепився в Тиріона. З гучним сплеском вони впали у Ройн, і мати річок проковтнула їх обох.
Тиріона вдарило холодом, наче молотком. Тонучи, він відчував, що кам’яна долоня силкується схопити його за обличчя. Друга долоня стиснула його за руку, затягуючи в темряву. Засліплений, з водою в носі, Тиріон, задихаючись і тонучи, відбивався ногами, звивався й намагався відчепити від своєї руки зціплені кам’яні пальці, але вони не піддавалися. З рота карлика вихоплювалися бульбашки повітря. Світ почорнів і дедалі чорнішав. Неможливо було дихати.
«Потонути — не найгірший спосіб загинути». Якщо по правді, Тиріон помер давним-давно, ще на Королівському Причалі. Від нього лишився тільки привид, маленький мстивий дух, який задушив Шей і пустив арбалетну стрілу лордові Тайвіну в живіт. Ніхто не заплаче за тою істотою, на яку він перетворився. «Літатиму примарою над Сімома Королівствами,— думав він, тонучи.— Не любили мене живого — нехай бояться мене мертвого».
Він розтулив рота, щоб проклясти всіх і все, та легені наповнилися чорною водою, і навколо нього зімкнулася темрява.
Давос
— Його милість вислухає тебе, контрабандисте.
Лицар був у срібних обладунках, поножі й латний комір мали чорнений візерунок, який нагадував пливкі водорості. Шолом, якого він тримав під пахвою, був викуваний у формі голови морського царя, увінчаний перламутром і зазубленою короною з гагату й нефриту. Борода була сива, як море взимку.
— Можна запитати ваше ім’я, сер? — підвівся Давос.
— Сер Марлон Мандерлі,— озвався лицар, на голову вищий за Давоса й більш як на пуд важчий, з синювато-сірими очима й пихатою манерою говорити.— Маю честь бути кузеном лорда Ваймана й командувачем його гарнізону. Іди за мною.
Давос прибув у Білу Гавань як посол, але перетворився на бранця. Покої йому виділили великі, просторі, прегарно обставлені, однак під дверима виставили варту. З вікна видно було вулиці Білої Гавані, яка розкинулася за мурами замку, але виходити туди йому не дозволялося. Гавань теж було видно, тож Давос бачив, як «Потішна повитуха» вийшла у вузьку морську затоку. Касо Могат чекав не три дні, а чотири, але зрештою відплив. Відтоді вже минуло два тижні.
Замкова гвардія лорда Мандерлі вбиралася у плащі з синьо-зеленої вовни й замість звичайних списів ходила зі сріблястими тризубами. Один з гвардійців ішов попереду Давоса, один — позаду, а ще по одному — з боків. Проминули побляклі прапори, поламані щити й іржаві мечі — трофеї сотень давніх перемог, а ще два десятки дерев’яних фігур, потрісканих і поточених шашелем, які колись, безсумнівно, прикрашали носи кораблів.
Перед входом у палати його милості стояли два мармурові моряники — маленькі родичі рибонога. Щойно вартові розчахнули двері, герольд гримнув ратищем об стару дощану підлогу.
— Сер Давос із дому Сівортів,— дзвінко оголосив він.
Чимало разів бував Давос у Білій Гавані, однак ще ніколи не заходив у Новий замок, а тим паче в Тритонові палати. Стіни, підлога і стеля були тут з дерев’яних дощок, хитромудро скріплених між собою і прикрашених морськими створіннями. Наближаючись до помосту, Давос ступав по мальованих крабах, молюсках і морських зірках, які ховалися поміж покручених чорних водоростей і скелетів потонулих моряків. Обабіч на стінах у синьо-зелених глибинах полювали білі акули, а серед каміння й затонулих кораблів повзали вугри й восьминоги. Між вікон плавали зграйки оселедців і великої тріски. Трохи вище, де з бантин звисала стара рибальська сіть, зображена була поверхня моря. Праворуч спокійно пливла бойова галера, змахуючи веслами на тлі сонячного сходу; ліворуч тікав від шторму старий побитий ког з подертими вітрилами. Позаду помосту, серед мальованих хвиль, зчепилися кракен і сірий левіафан.