Давос сподівався поговорити з Вайманом Мандерлі віч-на-віч, але опинився серед юрми придворних. Уздовж стін стояли жінки, їх було вп’ятеро більше за чоловіків, які переважно мали довгі сиві бороди, а ті, що не мали, взагалі ще й не починали голитися. Були тут і септони, і святі сестри у білих або сірих рясах. У самому кінці зали стояла дюжина чоловіків у кольорах дому Фреїв — поєднанні синього зі сріблясто-сірим. Їхню схожість і сліпий би не міг не помітити; кількоро з них мали на грудях герб Близнючок — дві вежі, з’єднані мостом.
Давос навчився читати з людських облич набагато раніше, ніж мейстер Пілос навчив його розбирати слова на папері. «Ці Фреї радо б мене стратили»,— здогадався він з першого погляду.
Не було приязні й у блакитних очах Ваймана Мандерлі. М’який трон його милості міг би вмістити трьох людей звичайної статури, але Мандерлі вивалювався і з нього. Його милість осів на своєму престолі, похиливши плечі, розкинувши ноги, поклавши руки на бильця, так наче не міг тримати цю вагу. «Боги праведні,— подумав Давос, побачивши обличчя лорда Ваймана,— та він уже наполовину труп». Шкіра була мертвотно-бліда, з сіруватим відтінком.
Стара приказка каже: за королями й небіжчиками завжди тягнеться почет. Так було і з Мандерлі. Ліворуч від престолу стояв мейстер, майже такий самий тлустий, як і його господар, рожевощокий, з товстими губами й густими золотими кучерями. Сер Марлон зайняв почесне місце праворуч від його милості. На м’якому стільчику в лорда Ваймана під ногами присіла пухкенька рожева леді. Позаду нього стояло двоє молодших жінок, схожих як сестри. Старша заплела своє каштанове волосся в косу. Молодша, років п’ятнадцятьох, мала ще довшу косу, тільки пофарбовану в крикливо-зелений колір.
Ніхто не представився Давосові — завелика честь. Першим заговорив мейстер.
— Ви стоїте перед Вайманом Мандерлі, лордом білої Гавані та хранителем Білого Ножа, щитом Віри, сторожем знедолених, лордом-маршалом Мандера, лицарем ордену Зеленої Руки,— промовив він.— У Тритонових палатах заведено, щоб васали та прохачі ставали навколішки.
Цибулевий лицар прихилив би коліно, однак королівський правиця не міг цього зробити: це означатиме, що король, якому він служить, нижчий за цього тлустого лорда.
— Я прибув не як прохач,— озвався Давос.— І теж маю цілу низку титулів. Лорд дощових лісів, адмірал вузького моря, правиця короля.
Пухка жіночка на стільчику закотила очі.
— Адмірал без кораблів, рука без пальців, на службі в короля без трону. Відгадайте загадку: що це за лицар прийшов до нас?
— Він — посланець, невістко,— сказав лорд Вайман,— цибуля, яка віщує нам біду. Станісові не сподобалася відповідь, яку йому принесли круки, тож він послав цього... цього контрабандиста,— він примружився на Давоса очима, які наполовину ховалися у складках сала.— Гадаю, ви вже бували в нашому місті, цупили гроші з наших кишень і харчі з нашого столу. Цікаво, скільки ви у мене вкрали?
«Замало, щоб ти пропустив бодай одну вечерю».
— Я поплатився за своє пачкарство у Штормокраї, мілорде,— Давос стягнув рукавичку й підніс угору ліву долоню з укороченими пальцями.
— Чотири кінчики пальців за ціле життя, прожите з грабунку? — сказала жінка на стільчику. Волосся в неї було світло-руде, аж жовте, а обличчя — кругле, рожеве і м’ясисте.— Легко відбулися, цибулевий лицарю.
Давос не заперечував.
— Якщо ваша ласка, мілорде, я просив би приватної аудієнції.
Мілорд такої ласки не виявив.
— Я не маю таємниць ні від родичів, ні від своїх вірних лордів і лицарів, це все мої добрі друзі.
— Мілорде,— сказав Давос,— я б не хотів, щоб мої слова почули вороги його світлості... або вашої милості.
— У цій залі, може, і є Станісові вороги. А моїх немає.
— А люди, які убили вашого сина? — вказав Давос.— Оці Фреї були серед господарів на Червоному весіллі.
Тут наперед виступив один із Фреїв — високий худорлявий лицар, гладенько поголений, за винятком сивих вусиків — тоненьких, як мирський стилет.
— Червоне весілля — провина Юного Вовка. В нас на очах він перекинувся на звіра й перегриз горлянку мого кузена Бубонця, невинного дурника. Він би й мого лорда-батька загриз, якби на заваді йому не став сер Вендель.
Лорд Вайман закліпав, проганяючи сльози.
— Вендель завжди був сміливцем. Не дивно, що він загинув як герой.
На таку мерзенну брехню Давос аж рота роззявив.
— Ви заявляєте, що Венделя Мандерлі убив Роб Старк? — звернувся він до Фрея.
— І не тільки його. І мого рідного сина Тайтоса, і чоловіка моєї доньки. Щойно Старк перекинувся на вовка, всі північани теж перекинулися. На них усіх було тавро звіра. Давно відомо, що варги породжують варгів, кусаючи людей. Нам з братами не лишалося нічого, як знищити їх, поки вони не повбивали нас усіх.
Розповідаючи цю байку, чоловік посміхався. Давосові кортіло ножем відрізати йому губи.
— Сер, можна дізнатися ваше ім’я?
— Сер Джаред з дому Фреїв.
— Джареде з дому Фреїв, ви брехун.
Сер Джаред наче розважався.
— Ріжучи цибулю, люди часто плачуть, але мене це не стосується,— він висмикнув меча, і криця шелеснула об шкіру.— Якщо ви і справді лицар, сер, захищайтеся, бо я не подарую вам цей наклеп!
Лорд Вайман різко розплющив очі.
— Не дозволю проливати кров у Тритонових палатах. Сховайте крицю, пане Джареде, бо мені доведеться просити вас вийти геть.
Сер Джаред сховав меча у піхви.
— Під дахом вашої милості слова вашої милості — закон... але я ще поквитаюся з цим цибулевим лордом до його від’їзду з міста.
— Крові! — завила жінка на стільчику.— Ось чого хоче від нас ця лиха цибуля, мілорде. Бачите, як він баламутить воду? Благаю: відішліть його геть. Він хоче крові ваших підданих, крові ваших хоробрих синів. Відішліть його геть. Якщо королева дізнається, що цей зрадник мав у вас аудієнцію, вона більше не віритиме у вашу відданість. Вона... може... вона...
— До цього не дійде, невістко,— сказав лорд Вайман.— Залізний трон не має підстав сумніватися у нас.
Давосові його тон не сподобався, однак він приплив з такої далечіні не для того, щоб тримати язика за зубами.
— Хлопчак на Залізному троні — узурпатор,— мовив він,— а я не зрадник, а правиця Станіса Першого Баратеона, законного короля Вестеросу.
Товстий мейстер прочистив горло.
— Станіс Баратеон — брат покійного короля Роберта, най Отець судить його справедливо. А Томен — плоть від плоті Роберта. Закон спадкоємства дуже чіткий щодо таких випадків. Син іде перед братом.
— Правду каже мейстер Теомор,— мовив лорд Вайман.— Він на таких питаннях добре знається і завжди давав мені мудрі поради.
— Законний син і справді іде перед братом,— погодився Давос,— але Томен-так-званий-Баратеон — байстрюк, як і його покійний брат Джофрі. Їх зачав Царевбивця в порушення всіх законів, божих і людських.
Заговорив інший Фрей.
— Він власними губами наговорив уже на державну зраду, мілорде. Станіс відтяв йому злодійські пальці. А ви маєте відтяти його брехливого язика.
— А краще голову,— запропонував сер Джаред.— Або нехай зустрінеться зі мною на полі честі.
— Що може Фрей знати про честь? — відбив Давос.
Четверо Фреїв рушило вперед, та лорд Вайман підніс руку, зупиняючи їх.