«Я вже тут проїздив». Це була небезпечна думка, і Смердюк миттю про неї пожалкував.
— Ні,— сказав він уголос,— ні, то був хтось інший, то було ще до того, як ти дізнався своє ім’я.
Його звати Смердюк. Треба пам’ятати. «Смердюк, римується з „байстрюк“».
Коли той, інший, проїздив цією дорогою, за ним ішла армія — велике військо Півночі, яке виїхало в похід під сіро-білими прапорами дому Старків. Тепер Смердюк їхав сам-один, стискаючи прапор миру на сосновому ратищі. Коли той, інший, проїздив цією дорогою, він сидів на рисаку, прудкому і жвавому. А Смердюк їхав на замученій шкапі — сама шкіра й кості, й вів її помаленьку, щоб не впасти з неї. Той, інший, був добрим вершником, а Смердюк тримався на коні невпевнено. Скільки часу минуло! Він уже не вершник. Він уже навіть не людина. Він належить лордові Ремсі, створіння нижче за собаку, черв’як у людській подобі. «Вдаватимеш королевича,— напучував його лорд Ремсі вчора ввечері, поки Смердюк відмокав у гарячущій купелі,— хоча ми з тобою знаємо правду. Ти — Смердюк. І завжди лишатимешся Смердюком, хай як приємно пахнутимеш. Ніс може обманути. Але пам’ятай своє ім’я. Пам’ятай, хто ти такий».
«Смердюк,— сказав він.— Ваш Смердюк».
«Зроби мені цю маленьку послугу, й тоді зможеш стати моїм псом і щодня їсти м’ясо,— пообіцяв лорд Ремсі.— Буде спокуса мене зрадити. Втекти, боротися чи приєднатися до наших ворогів. Ні, мовчи, не хочу слухати твоїх заперечень. Тільки збреши мені — і я тобі язика відріжу. Справжній чоловік на твоєму місці міг би повстати проти мене, але ж ми знаємо, хто ти такий, правда? Хочеш — можеш мене зраджувати, мені байдуже... але спершу порахуй свої пальці та згадай, яка ціна зради».
Смердюк знав, яка ціна. «Сім,— подумав він,— сім пальців. Людина здатна обійтися сімома пальцями. Сім — священне число». Він пам’ятав, як було боляче, коли лорд Ремсі наказав Шкуролупу зняти шкіру з підмізинного пальця.
Повітря було вогке й важке, землю помережили мілкі калюжі. Смердюк обережно об’їжджав їх, прямуючи залишками дощаного настилу, прокладеного авангардом Роба Старка на м’якій землі, щоб пришвидшити просування війська. Де колись стояли могутні куртини, лишилося тільки каміння: величезні брили чорного базальту, для вкладання яких у давнину потрібна була сотня будівничих. Деякі з них глибоко осіли в землю, так що стирчав тільки кутик; інші були розкидані, як забуті іграшки, потріскані й покришені, порослі лишайником. Після нічної зливи вони волого блищали, й на ранішньому сонці здавалося, що вони вкриті тоненьким шаром чорної олії.
За ними виднілися вежі.
П’яницька вежа похилилася, немов от-от упаде: вона так стоїть уже півтисячі років. Дитяча вежа стриміла в небо, струнка як спис, та її розбитий верх був відкритий вітру й дощу. Прибрамна вежа, приземкувата й широка, була найбільша, слизька від моху, поміж її каміння з північного боку проросло покручене дерево, а зі сходу й заходу ще стояли фрагменти вцілілого муру. «П’яницьку вежу тоді взяли собі Карстарки, а Дитячу — Амбери,— пригадав Смердюк.— Прибрамну вежу Роб забрав собі».
Заплющивши очі, він внутрішнім зором бачив прапори, які хоробро виляскували на свіжому північному вітру. «Всі пішли в небуття, всі пропали». Тепер щоки обвівав вітер з півдня, а над залишками Кейлінського Рову маяли прапори з золотим кракеном на чорному полі.
За Смердюком спостерігали. Він відчував на собі очі. Звівши погляд, він помітив бліді обличчя, які визирали з бійниць на Прибрамній вежі та з-за розбитих зубців, які увінчували Дитячу вежу, звідки, за легендою, діти пралісу колись прикликали водяний молот, щоб той розбив землі Вестеросу надвоє.
Єдина суха дорога через Перешийок — це гатка, а вежі Кейлінського Рову запечатували її північний кінець, як корок пляшку. Дорога була вузька, а руїни розташовані так, щоб ворог з півдня мав пройти попід ними й поміж ними. Атакуючи будь-яку з трьох веж, нападник, відкривши спину стрілам з двох інших, мусив дертися мокрими стінами, які поросли пасмами слизької білої марошкіри. Болотиста земля обабіч гатки непрохідна — нескінченні мочарі з трясовинами, сипучими пісками та блискучим зеленим травостоєм, який для недосвідченого ока здавався твердим, але миттю провалювався під воду, щойно на нього ступиш, і був повний отруйних змій і квітів, а ще величезних ящірколевів з зубами як кинджали. Не менш небезпечні тут і люди, яких рідко побачиш, бо вони ховаються: мешканці боліт, жабоїди, мокляки. Фен і Рід, Піт і Боґз, Крей і Квоґ, Грінгуд і Блекмайр — ось які тут прізвища. Залізнородні всіх їх називають болотяними бісами.
Смердюк проїхав напіврозкладену кінську тушу, з шиї стирчала стріла. З його наближенням у порожню очницю заповзла довга біла змія. Біля коня Смердюк помітив вершника — тобто те, що від нього лишилося. Ворони видзьобали шкіру з обличчя, а дикий пес заліз під кольчугу, дістаючись до нутрощів. Трохи далі виднівся ще один труп — провалився так глибоко в трясовину, що стирчали тільки голова і пальці.
Ближче до веж тіла встеляли землю повсюди. З відкритих ран проріс кровоквіт — білі квіточки з пухкими і вологими пелюстками, схожими на жіночі вуста.
«Залога мене і не впізнає». Хтось, може, і пригадає хлопця, яким він був до того, як затямив своє ім’я, але Смердюк їм не знайомий. Давно вже він не зазирав у люстро, але знав, що схожий на стариганя. Волосся побіліло, чимало і повипадало, а що лишилося, було жорстке й сухе, як солома. З підземелля він вийшов слабким, як бабця, а таким худим, що дужий вітер міг би його звалити з ніг.
А його руки... Ремсі дав йому рукавички, чудові рукавички з чорної шкіри, м’які та зручні, набиті вовною, щоб приховати відсутність пальців, та якщо придивитися, зразу видно, що три пальці не гнуться.
— Не підходь! — задзвенів голос.— Чого треба?
— Поговорити,— озвався Смердюк, пришпорюючи шкапу й розмахуючи прапором миру, щоб його неможливо було не помітити.— Я беззбройний.
Відповіді не було. За мурами, він знав, залізні радяться, пускати його чи нашпигувати стрілами. «Байдуже». Швидка смерть у сто разів краща, ніж повертатися до лорда Ремсі з поразкою.
Розчахнулися двері прибрамної.
— Швидко!
Смердюк саме обертався на звук, коли прилетіла стріла. Її пустили звідкись із правого боку, де в болоті наполовину потонули уламки куртини. Стріла пробила брижі прапора й повисла, і кінчик опинився за якийсь фут від Смердюкового обличчя. Вона так його налякала, що він впустив прапор і звалився з сідла.
— Сюди,— крикнув голос,— бігом, дурню, бігом!
Смердюк на чотирьох здолав східці, а над головою пролетіла ще одна стріла. Хтось ухопив його і затягнув усередину, й почулося, як за ним захряснулися двері. Його поставили на ноги і штовхнули до стіни. Біля горла опинився ніж, а бородате обличчя нахилилося так близько, що можна було порахувати волосинки в чоловіка на носі.
— Ти хто? Чого приїхав? Швидко, бо з гобою буде так само, як з оцим,— вартовий мотнув головою в напрямку тіла, яке розкладалося на підлозі під дверима: шкіра позеленіла, й у ній копошилися личинки.
— Я залізнородний,— збрехав Смердюк. Хлопець, яким він був, і справді народився залізним, але Смердюк прийшов на цей світ у підземеллях Страхфорту.— Погляньте на моє обличчя. Я — син лорда Балона. Ваш королевич.
Він хотів назвати своє ім’я, але слова застрягли в горлі. «Смердюк, я — Смердюк, римується з „гівнюк“». Але на деякий час про це доведеться забути. Ніхто не здасться такій істоті, як Смердюк, навіть у відчайдушній ситуації. Він має вдавати, що він знову королевич.
Полонитель, примружившись, роздивлявся його, підозріливо кривлячи губи. Зуби в нього були коричневі, а з рота тхнуло елем і цибулею.
— Сини лорда Балона загинули.
— Мої брати. Не я. У Вічнозимі лорд Ремсі взяв мене в полон. І прислав сюди на переговори з вами. Це ви тут командуєте?
— Я? — чоловік опустив ножа й на крок відступив, мало не перечепившись через труп. Кольчуга на ньому була іржава, а дублена шкіра прогнила. На звороті однієї долоні кривавилася виразка.— Ні, не я, м’лорде. Командує Ральф Кенінг. Так капітан сказав. А я чатую на вході, оце і все.