— А це хто? — Смердюк буцнув ногою труп.
Вартовий витріщився на мерця, наче вперше його бачить.
— Він... він води напився. Довелося перерізати йому горлянку, щоб припинив кричати. Живіт у нього болів. Не можна тут пити воду. Ось чому ми п’ємо ель,— вартовий потер обличчя; очі в нього були червоні й запалені.— Ми раніше зносили тіла в підвал. Там усі підземелля затоплені. А тепер ніхто і пальцем не кивне, тож вони валяються, де впали.
— В підвалі для них краще. Віддайте їх воді. Затонулому богові.
— Немає там, унизу, богів, м’лорде,— засміявся чоловік.— Тільки щурі та змії. Білі, завтовшки з ногу. Іноді прослизають сходами нагору й кусають людей уві сні.
Смердюк пригадав підземелля під Страхфортом, пригадав, як звивався пацюк у нього в зубах, пригадав смак теплої крові на губах. «Якщо провалю завдання, Ремсі знову запроторить мене туди, та спершу злупить шкіру ще з одного пальця».
— Скільки в залозі зосталося людей?
— Небагато,— сказав залізний.— Я не знаю. Менше, ніж було. Є трохи людей і у П’яницькій вежі, здається. В Дитячій вежі немає. Кілька днів тому туди ходив Дагон Код. Там лишалося в живих тільки двоє, розповідав він, та й ті вже трупами харчувалися. Якщо йому вірити, він їх обох убив.
«Кейлінський Рів упав,— збагнув Смердюк,— просто ніхто цим людям не сказав». Він потер рота, ховаючи вибиті зуби, й мовив:
— Мені треба поговорити з вашим командувачем.
— З Кенінгом? — здивувався вартовий.— Він останнім часом майже не говорить. Він помирає. А може, вже й помер. Я його вже не бачив... не пригадаю скільки...
— Де він? Проведіть мене до нього.
— А хто чатуватиме на вході?
— Він,— Смердюк буцнув ногою труп.
— Ага,— розреготався чоловік.— А чом би й ні? Тоді ходіть за мною.
Він витягнув з тримача на стіні смолоскип і помахав ним, щоб розгорілося полум’я.
— Сюди,— повів вартовий Смердюка у двері, а потім гвинтовими сходами нагору, і світло смолоскипа відблискувало від чорних кам’яних стін.
У кімнаті нагорі було темно, димно і страшенно гаряче. Вузьке вікно завісили обтріпаною шкурою, щоб захиститися від дощу, а у жаровні курився торф. Запах у кімнаті стояв жахливий — міазми цвілі, сечі та лайна, диму та хвороби. Підлогу вкривали брудні циновки, а купа соломи в кутку правила за постіль.
Ральф Кенінг трусився під горою хутра. Поряд з ним лежала його зброя — меч і топір, кольчуга, залізний бойовий шолом. На щиті виднілася хмарна рука бога штормів: з пальців у розбурхане море летіла блискавка, але фарба вицвіла й потріскалася, а дерево почало стлівати.
І Ральф також стлівав. Він лежав під хутрами голий, у гарячці, бліда набрякла шкіра вся була вкрита мокрими виразками і струпами. Голова була безформна: одна щока потворно набрякла, а шия так налилася кров’ю, що скоро та розіллється на обличчя. З того самого боку рука була завтовшки з колоду й уся в білих хробаках. Видно було, що багато днів уже ніхто не мив його й не голив. Одне око закисло, а в бороді засохло блювотиння.
— Що з ним трапилося? — запитав Смердюк.
— Стояв на парапеті, й у нього поцілив стрілою один з болотяних бісів. Ледве зачепив, але... вони ж мастять стріли отрутою, лайном і всілякою гидотою. Ми промили рану киплячим вином, але не допомогло.
«З цією істотою вести переговори неможливо».
— Убийте його,— сказав Смердюк до вартового.— Він усе одно нічого вже не тямить. Залився кров’ю, весь у хробаках.
Чоловік роззявив рота.
— Капітан поставив його командувачем.
— Пораненого коня добивають.
— Якого коня? У мене зроду не було коня.
«А в мене був». Наринули спогади. Іржання Сміхуна нагадувало людський вереск. Грива палахкотіла, а кінь, сліпий від болю, став дибала й бив копитами. «Ні-ні. То не мій, не мій кінь, Смердюк ніколи не мав коня».
— Я сам його уб’ю,— Смердюк схопив притулений до щита меч Ральфа Кенінга. Поки що в нього досить пальців, щоб стиснути руків’я. Щойно він черконув лезом по набряклій шиї істоти на соломі, як шкіра луснула, випустивши чорну кров і жовтий гній. Кенінг здригнувся і застиг. Кімнату заповнив жахливий сопух. Смердюк кинувся до сходів. Тут повітря було вогке й холодне, але набагато чистіше. Залізний почовгав за ним, білий з обличчя, ледве стримуючи блювоту. Смердюк схопив його за руку.— Хто заступник? Де решта вояків?
— На зубчастій стіні або у залі. Сплять, пиячать. Можу провести, якщо хочете.
— Ведіть негайно.
Ремсі дав йому один день.
Зала була з темного каменю, з високою стелею, у ній гуляли протяги і клубочився дим, а стіни були поплямовані величезними латками білого лишайника. У коминку, чорному від колишніх яскравих вогнищ, слабенько горів торф. У залі, як і багато століть тому, стояв великий кам’яний різьблений стіл. «За ним я сидів, коли був тут останнього разу,— пригадав Смердюк.— Роб сів на чолі столу, праворуч від нього — Великий Джон, а ліворуч — Руз Болтон. Гловери сіли біля Гелмана Толгарта. Навпроти них — Карстарк із синами».
За столом пиячило дві дюжини залізнородних. Кількоро подивилося на Смердюка порожніми затуманеними очима. Решта взагалі його проігнорувала. Він нікого з них не знав. На кількох плащі застібалися на срібну рибку-тріску. Кодів на Залізних островах не дуже люблять: вони вважаються злодіями і боягузами, а їхні жінки — розпусницями, які сплять з власними батьками і братами. Смердюк не здивувався, що дядько вирішив лишити тут саме їх, коли Залізний флот поплив назад додому. «Це тільки спрощує моє завдання».
— Ральф Кенінг помер,— сказав він.— Хто з вас головний?
Пияки порожніми очима витріщилися на нього. Один розсміявся. Інший сплюнув. Нарешті один з Кодів мовив:
— А хто питає?
— Син лорда Балона...— («Смердюк, мене звати Смердюк, римується з „селюк“»).— Я приїхав за наказом Ремсі Болтона, лорда Горнвуду і спадкоємця Страхфорту, який узяв мене в полон у Вічнозимі. На північ звідси стоїть він сам з військом, на південь — його батько, однак лорд Ремсі готовий виявити милість, якщо ви до заходу сонця здасте йому Кейлінський Рів.
Він витягнув папір, якого йому дали, і кинув на стіл перед пияками.
Один з них узяв папір і покрутив у руках, помацав рожевий віск, яким той був запечатаний. За мить він мовив:
— Пергамент. І що нам з нього? Нам потрібні сир і м’ясо.
— Ти хотів сказати — криця,— мовив сивобородий чоловік поряд з ним, у якого замість руки лишився кикоть.— Мечі. Топори. А, і сотня луків, і лучники до них.
— Залізнородні не здаються,— озвався третій голос.
— Скажіть це моєму батькові. Коли Роберт пробив його мури, лорд Балон зразу прихилив коліно. В іншому разі він би загинув. І ви загинете, якщо не здастеся,— мовив Смердюк і вказав на пергамент.— Зламайте печатку. Прочитайте послання. Це перепустка, власноруч написана лордом Ремсі. Складіть мечі й ходіть зі мною, і його милість нагодує вас і, не чіпаючи, пропустить на Скелясте узбережжя, звідки ви зможете відплисти додому. В іншому разі ви всі загинете.
— Це погроза? — зіп’явся на ноги один з Кодів. Він був дебелий, банькатий і з великим ротом, з мертвотно-білою шкірою. У нього був такий вигляд, наче його татусь зачав його з рибиною, але у нього був довгий меч.— Дагон Код нікому не здається.
«Ні, будь ласка, послухайте». На думку про те, що зробить з ним Ремсі, якщо він приповзе назад у табір, не домовившись про здачу гарнізону, Смердюк мало не обмочив штани. «Смердюк, Смердюк, римується з „бурдюк“».
— То така ваша відповідь? — слабко промовив він.— Ця тріска говорить від імені вас усіх?
Вартовий, який впустив його в замок, завагався.
— Віктаріон наказав нам триматися, це правда. Я на власні вуха чув. «Тримайтеся, поки не повернуся»,— сказав він до Кенінга.
— Ага,— підтвердив однорукий.— Так і сказав. Він поїхав на царезбори, але обіцяв повернутися з плавниковою короною на чолі та з тисячею вояків.
— Мій дядько не повернеться,— сказав Смердюк.— Царезбори коронували його брата Юрона, а у Воронячого Ока інші війни. Гадаєте, мій дядько вас цінує? Е ні. Він вас залишив тут помирати. Обтрусив вас, як обтрушує мул з чобіт, виходячи на берег.