Заки дійшов до стайні, Стражденний Ед уже осідлав ступака лорда-командувача й чекав. Під пильним оком Бовена Марша шикувалися вози. Лорд-стюард з червоними від холоду щоками клусом їздив уздовж валки, тицяючи пальцем і сварячись. Щойно він помітив Джона, щоки ще більше почервоніли.
— Лорде-командувачу! Ви й досі не викинули з голови цих...
— ...дурниць? — закінчив за нього Джон.— Будь ласка, скажіть, що ви не збиралися вжити це слово, мілорде. Так, не викинув. Ми вже це обговорювали. Східній варті потрібні люди. Тінявій вежі потрібні люди. Сіроварті та Крижаному Кордону також, а в нас ще чотирнадцять замків цілком порожніх — багато льє Стіни без вартових і захисту.
Марш стиснув губи.
— Лорд-командувач Мормонт...
— Помер. І не від рук дикунів, а від рук рідних побратимів, яким довіряв. Ні ви, ні я не знаємо, що він зробив би чи чого не зробив на моєму місці,— Джон розвернув коня.— Годі балачок. Рушайте.
Стражденний Ед чув усю розмову. Коли Бовен Марш поїхав, він, кивнувши йому вслід, мовив:
— Гранати. Стільки кісточок! Можна вдавитися й померти. Краще вже ріпа. Не пригадую, щоб ріпа колись комусь зашкодила.
Саме в такі моменти Джонові найбільше бракувала мейстра Еймона. Клайдас добре піклувався про круків, але не мав і десятої частки знань чи досвіду Еймона Таргарієна, а тим паче його мудрості. Бовен по-своєму був доброю людиною, та поранення на Мості Черепів озлобило його, й тепер він повсякчас співав однієї пісні: слід запечатати брами. Отел Ярвик був мовчазний, млявий і без фантазії, а головні розвідники гинули швидше, ніж їх призначали. «Нічна варта втратила забагато найкращих своїх людей,— подумав Джон, коли вози рушили.— Старого Ведмедя, Кворина Піврукого, Донала Ноя, Джармена Баквела, мого дядька...»
Посипав легкий сніжок, а колона попрямувала королівським гостинцем на південь — довга валка фургонів, які тягнулися через поля, струмки й лісисті пагорби в супроводі дюжини списників і ще дюжини лучників. Останні кілька разів у Кротівці відчувалося явне невдоволення: люди штовхалися, стиха лаялися, обмінювалися похмурими поглядами. Бовен Марш вирішив не ризикувати й узяти охорону, і Джон у цьому з ним погодився.
Очолював валку лорд-стюард. Джон їхав за кілька ярдів позаду, а поряд з ним — Стражденний Ед Толет. За півмилі від Чорного замку Ед під’їхав на гароні ближче до Джона й мовив:
— М’лорде, погляньте. Височенний п’яниця на пагорбі.
Височенним п’яницею виявився ясен, схилений набік століттями вітрів. Тепер у нього було обличчя: суворий рот, замість носа — зламана гілка, а два викарбуваних на стовбурі ока задивилися на північ, в напрямку замку та Стіни.
«Дикуни принесли з собою і своїх богів». Джона це не дивувало. Люди так легко від своїх богів не відмовляються. Той маскарад, який влаштувала леді Мелісандра за Стіною, тепер здавався порожнім балаганом.
— Трохи схожий на вас, Еде,— сказав Джон, щоб розрядити обстановку.
— Ага, м’лорде. У мене листя з носа не росте, але в цілому... Леді Мелісандрі це не сподобається.
— Вона цього не побачить. Тільки нехай ніхто їй не каже.
— Вона все бачить у своєму полум’ї.
— Вона там бачить дим і попіл.
— І спалених людей. Мене, мабуть, хоче спалити. З листям у носі. Я зажди боявся, що врешті-решт мене спалять, однак я сподівався спершу померти.
Джон озирнувся на лик, міркуючи, хто ж його вирізьбив. Він поставив довкола Кротівки чатових, щоб ворони не чіплялися до дикунок, а вільний народ щоб не робив набігів на південь. Хай хто вирізьбив лик на ясені, йому вдалося обійти чатових. А якщо прослизнути зміг один, зможуть й інші. «Я можу знову подвоїти варту,— кисло подумав Джон.— Змарнувати втричі більше людей, які так могли би патрулювати Стіну».
Вози крізь снігопад повільно котилися через підмерзлу багнюку на південь. За милю натрапили ще на один лик, вирізьблений на каштані, який ріс поряд з крижаним струмком, щоб очі могли спостерігати за старим дощаним містком.
— Проблем дедалі більшає,— оголосив Стражденний Ед.
Каштан стояв безлистий, аж просвічувався, однак брунатне гілля було не зовсім голе. На нижній гілці понад струмком сидів крук, настовбурчивши пір’я проти вітру. Побачивши Джона, він розпростав крила і крукнув. Джон свиснув у кулак, і крук, ляскаючи крилами, злетів до нього й закаркав:
— Зерна, зерна, зерна!
— Зерно для вільного народу,— сказав йому Джон,— а не для тебе.
Цікаво, подумалося йому, чи під кінець прийдешньої зими не доведеться їсти круків.
Джон не сумнівався: брати на возах теж побачили той лик. Ніхто про це не обмовився, однак хто має очі — сам побачить. Колись Джон чув слова Манса Рейдера: мовляв, усі уклінники — вівці. «Пес може стати вівчарем для отари овець,— сказав тоді король-за-Стіною,— але вільний народ ділиться на тінь-котів і камені. Перші гуляють вільно, де заманеться, вони всіх ваших собак роздеруть на клоччя. А другі не зрушать з місця, якщо їх добряче не копнути». Однак ні тінь-коти, ні камені не збиралися відмовлятися від богів, яких шанували все життя, щоб поклонятися невідомо кому.
На північ від Кротівки побачили третій сторожовий лик, вирізьблений на велетенському дубі, що ріс на краю села; глибокі очі були прикуті до королівського гостинцю. «Цей лик зовсім не приязний»,— подумалося Джонові. Лики, які віки тому різьбили на віродеревах перші люди й діти пралісу, часто були суворі та безжальні, однак той велетенський дуб був особливо лютий, так наче зараз висмикне з землі коріння та з ревом кинеться на подорожніх. «Його рани такі самі свіжі, як рани тих людей, які його вирізьбили».
Кротівка більша, ніж здається: переважно вона ховається від холоду та снігу під землею. І тепер було так само. Перед нападом на Чорний замок магнар тенійський дорогою спалив порожнє село, тож на поверхні зосталися тільки купи почорнілих колод і старого обвугленого каміння... але глибоко під мерзлою землею так і лишилися печери, коридори і підвали, і саме там замешкали вільні люди — ховалися разом у темряві, як кроти, від яких і пішла назва села.
Вози півколом зупинилися перед колишньою сільською кузнею. Неподалік зграйка червонощоких дітлахів будувала сніжний форт, та побачивши братів у чорних плащах, вони всі розбіглися й по одному позникали під землею. За хвилю з-під землі почали з’являтися дорослі. Від них смерділо немитим тілом, брудним одягом, лайном і сечею. Джон бачив, що один з братчиків, наморщивши носа, щось сказав до свого товариша. «Пожартував про запах свободи»,— здогадався Джон. Занадто часто брати жартували про сморід варварів у Кротівці.
«От неуки»,— подумав Джон. Вільні люди мало відрізняються від вояків Нічної варти: є серед них чистьохи, а є й забрьохи, та здебільшого вони ходять чисті, коли мають змогу митися, а коли не мають — ходять брудні. Й тепер вони смердять, бо тисячу людей запхали в тісні підвали й коридори, розраховані не більш як на сотню пожильців.
Дикуни вже звикли до процедури. Без жодного слова вони вишикувалися в чергу до возів — на одного чоловіка припадало по троє жінок, у багатьох були діти — бліді й худенькі, які чіплялися матерям за спідниці. Немовлят Джон майже не побачив. «Немовлята повмирали дорогою,— збагнув він,— а хто пережив битву, загинув за королівським частоколом».
Воякам пощастило більше. На раді Джастин Масі заявив, що вояків три сотні. Їх полічив Гарвуд Фел. «Серед них є і списосуджені. П’ятдесят-шістдесят, а може, й під сотню». Фел зарахував сюди і поранених, знав Джон. Таких він побачив два десятки — на грубих милицях, з порожніми рукавами, з відсутніми долонями, безоких, з половиною обличчя, безногих, яких тримали товариші. Всі вони були сірі з лиця і худющі. «Зломлені,— подумав Джон.— Блідавці не єдині ходячі мерці».
Але не всі вояки були зломлені. Навколо однієї з драбин, що вели під землю, зібралося півдюжини тенійців у бронзових лускатих кольчугах, які похмуро спостерігали здалеку й не думали підходити. Серед руїн старої сільської кузні Джон помітив голомозого здорованя, в якому впізнав Голека, брата Гарми Песиголової. Гарминих свиней ніде не було видно. «Без сумніву, поїли всіх». А оті двоє в шубах — рогоногі, кощаві й люті, навіть на снігу вони стоять босі. «Серед цих овець ще трапляються вовки».