Джонові про це нагадала Вал, коли він останнього разу до неї заходив. «Вільний народ і уклінники мають більше спільного, ніж здається, Джоне Сноу. Люди — це люди, хай з якого боку Стіни народилися. Люди погані й добрі, герої і лиходії, люди честі, брехуни, боягузи, звірі... ми різні, так само як і ви».
«Вона не помилялася». Питання в тому, як їх розрізнити, як відділити овець від козлів.
Чорні брати почали роздавати їжу. Вони привезли тверду яловичу солонину, в’ялену тріску, сушені боби, ріпу, моркву, лантухи вівсяного і пшеничного борошна, мариновані яйця, діжки цибулі та яблук.
— Можна взяти або цибулину, або яблуко,— почувся голос Кошлатого Гала, який говорив до якоїсь жінки,— і те, і те не можна. Треба обрати.
Жінка, здається, не розуміла.
— Мені треба по два того і того — для мене і для мого хлопчика. Він хворіє, але яблуко йому поможе.
Гал похитав головою.
— Він сам має прийти і взяти яблуко. Або цибулину. Два зразу не можна. Так само і тобі. То що — береш яблуко чи цибулину? Швидше, за тобою люди стоять.
— Яблуко,— сказала жінка, і Гал вручив їй старе яблучко, маленьке й побабчене.
— Рухайся, жінко,— крикнув чоловік, який стояв четвертий у черзі.— Тут холодно.
Жінка не звернула на крик уваги.
— Ще одне яблуко,— мовила вона до Кошлатого Гала.— Для мого сина. Будь ласка. Це зовсім маленьке.
Гал глянув на Джона. Джон похитав головою. Яблука й так скоро закінчаться. Якщо почнуть роздавати по два всім, хто попросить, людям у кінці черги взагалі нічого не дістанеться.
— З дороги,— сказала дівчина, яка стояла за жінкою, і штовхнула її в спину. Жінка, заточившись, впустила яблуко і впала. На землю полетіли й інші продукти. Розсипалися боби, у брудну калюжу закотилася ріпа, тріснув мішок борошна, й увесь його дорогоцінний вміст розсипався на сніг.
Зірвалися сердиті голоси — чулася і давня мова, і загальна. Біля іншого воза теж зчинилася штовханина.
— Годі цього,— проричав якийсь старий.— Ви, кляті ворони, нас голодом морите.
Жінка, яку штовхнули на землю, навколішках збирала свої харчі. За кілька ярдів Джон угледів блиск оголеної криці. Його стрільці вкладали стріли в луки.
Джон розвернувся в сідлі.
— Рорі! Заспокой їх.
Рорі підніс до вуст велетенський ріг і засурмив.
А-а-а-о-о-о-о-о-о-о-о!
Метушня і штовханина припинилися. На звук оберталися голови. Заплакали діти. Мормонтів крук перейшов з лівого Джонового плеча на праве, киваючи головою і бурмочучи:
— Сноу, Сноу, Сноу.
Джон дочекався, заки стихнуть останні відголоски, а тоді виїхав на середину, щоб усі могли його бачити.
— Ми годуємо вас, як можемо і чим можемо. Роздаємо яблука, цибулю, ріпу, моркву... попереду довга зима, а наші запаси не безмежні.
— А ви, ворони, їсте добре,— проштовхався наперед Голек.
«Поки що».
— Ми обороняємо Стіну. Стіна захищає державу... і вас тепер також. Ви знаєте, з яким ми зіткнулися ворогом. Ви знаєте, хто йде на нас війною. Дехто з вас із цим ворогом уже стикався. З блідавцями і білими блукальцями — мерцями з блакитними очима й чорними долонями. Я теж їх бачив, бився з ними, одного навіть запроторив у пекло. Вони вбивають, а потім наших же мерців посилають проти нас. Ні велети не могли встояти проти них, ні ви, тенійці, ні клани з крижаних річок, ні рогоногі, ні вільні люди... а зараз, коли дні коротшають, а ночі холоднішають, вони стають дедалі сильнішими. Ви, покинувши рідні домівки, сотнями й тисячами вирушили на південь... хіба не тікаючи від них? У безпеку. Що ж, безпеку гарантує Стіна. Безпеку гарантуємо ми, чорні ворони, яких ви так зневажаєте.
— Ми в безпеці голодуємо,— сказала осадкувата жінка з обвітреним обличчям, схоже, списосуджена.
— Хочете більше їсти? — запитав Джон.— Їжа для вояків. Допоможіть нам боронити Стіну — і будете їсти так само, як ворони.
«Так само бідно, коли харчі закінчаться».
Запала тиша. Дикуни обмінювалися сторожкими поглядами.
— Їсти,— буркнув крук.— Зерна, зерна.
— Воювати за вас? — озвався голос із сильним акцентом. Сигорн, юний магнар тенійський, загальною мовою розмовляв ледве-ледве.— Не воювати за вас. Краще вбити. Вбити всіх.
— Вбити, вбити,— заляскав крилами крук.
Сигорнового батька, попереднього магнара, розчавило сходами під час атаки на Чорний замок. «Я б так само почувався, якби хтось запропонував мені приєднатися до Ланістерів»,— сказав собі Джон.
— Твій батько вже намагався нас усіх убити,— нагадав він Сигорнові.— Магнар був людиною хороброю, але він програв. А якби він переміг... хто б захищав Стіну? — Джон відвернувся від тенійців.— Вічнозим теж мав міцні стіни, однак нині Вічнозим стоїть у руїнах, згорілий і знищений. Не стіни захищають, а люди.
Якийсь старий, притискаючи до грудей ріпу, промовив:
— Ви нас убиваєте, морите голодом, а тепер хочете зробити з нас рабів.
З ним погодився червонопикий крем’язень:
— Я краще голяка ходитиму, ніж оте чорне лахміття натягну.
Одна зі списосуджених розреготалася.
— Та навіть рідна жінка не захоче на тебе голого дивитися, Зад.
Дюжина голосів заговорила водночас. Тенійці кричали давньою мовою. Плакав маленький хлопчик. Джон Сноу дочекався, поки все затихне, а відтак, обернувшись до Кошлатого Гала, мовив:
— Гале, як ти сказав тій жінці?
Гал нічого не розумів.
— Це щодо їжі? Яблуко чи цибулина? Я тільки одне сказав: треба обирати.
— Треба обирати,— повторив Джон Сноу.— Всім вам. Ніхто не вимагає від вас давати наші обітниці, й мені байдуже, яким богам ви поклоняєтеся. Я сам шаную давніх богів, богів Півночі, та ви можете поклонятися червоному богу, чи Сімом, чи кому завгодно, хто чує ваші молитви. Нам тільки потрібні ваші списи. Луки. Очі вздовж Стіни. Я візьму до нас усіх хлопців, яким уже виповнилося дванадцять, якщо вони уміють тримати списа й натягувати тятиву. Я візьму всіх старих, поранених, калік, навіть якщо вони вже не здатні воювати. Вони зможуть виконувати інші завдання. Оперювати стріли, доїти кіз, збирати хмиз, чистити стайні... роботі кінця-краю нема. І жінок я також візьму. Мені тут не потрібні сором’язливі панни, яких треба захищати, а от списосуджених я візьму всіх, які прийдуть.
— А дівчат? — запитала якась дівчинка, якій на вигляд було не більше, ніж Арії, коли Джон востаннє її бачив.
— Якщо їм виповнилося шістнадцять.
— А хлопців ви берете з дванадцяти!
У Сімох Королівствах дванадцятирічних хлопчиків часто беруть за пажів і зброєносців: чимало з них на той час уже багато років учиться військового мистецтва. Дванадцятирічні дівчатка — ще діти. «Але ж це дикуни».
— Як схочете. Беру хлопців і дівчат, яким виповнилося дванадцять. Але тільки тих, які вміють виконувати накази. Це стосується всіх. Я не вимагатиму від вас колінкувати переді мною, однак я поставлю над вами капітанів і сержантів, які командуватимуть, коли вам вставати і лягати спати, де їсти, коли пити, що вдягати, коли оголювати меча й пускати стріли. Вояки нічної варти служать до кінця життя. Від вас я такого не вимагатиму, та поки ви на Стіні — ви під моєю командою. Порушите наказ — і я вам голову відрубаю. Запитайте моїх братів, якщо не вірите. Я вже так чинив.
— Чинив,— заверещав крук Старого Ведмедя.— Чинив, чинив, чинив.
— Вибір за вами,— мовив Джон Сноу.— Хто хоче допомогти нам боронити Стіну, поїде у Чорний замок разом зі мною, і я подбаю, щоб вам видали зброю і нагодували. Всі решта — забирайте свою ріпу й цибулю і заповзайте назад у свої нори.
Першою вийшла наперед ота дівчинка.
— Я вмію битися. Моя мама була списосудженою.
Джон кивнув. «Їй, певно, ще й дванадцятьох немає»,— подумав він, коли вона протислася між двох старих, але він не збирався виганяти свого єдиного новобранця.