— Навіщо він це зробив? — поцікавився він у Недомейстра.
— Він каже: якщо погладити карлика по голові, це принесе удачу,— пояснив Гальдон, переговоривши з вартовим його рідною мовою.
Тиріон вичавив усмішку.
— Скажіть йому: якщо відсмоктати у карлика, це принесе ще більшу удачу.
— Ліпше не буду. В тигрів гострі зуби.
Інший вартовий жестом запросив їх заходити, нетерпляче змахнувши смолоскипом. Гальдон Недомейстер рушив уперед, на територію власне Селориса, і Тиріон обережно пішов за ним.
Перед ними відкрилася велика площа. Навіть у таку годину вона була людна, шумна й повна світла. З ланцюгів над дверима заїздів і будинків розваг звисали ліхтарі, але тут, у місті, вони були з кольорового скла, а не з пергаменту. Праворуч, біля храму з червоного каменю, палало священне вогнище. На балконі храму стояв жрець у шарлатній мантії, промовляючи до невеличкої юрми, яка зібралася навколо вогнища. Неподалік перед якимсь заїздом сиділи мандрівники, граючи в сивас; біля борделю крутилися солдати, заходячи й виходячи; біля стайні якась жінка лупила мула. Мимо прогримотіла двоколісна гарба, яку тягнув білий карликовий слон. «Це інший світ,— подумав Тиріон,— але він не надто відрізняється від того світу, який знаю я».
У центрі площі стояла мармурова статуя безголового чоловіка у неймовірно візерунчастих обладунках, який сидів на такому самому візерунчастому коні.
— І хто ж це такий? — поцікавився Тиріон.
— Тріарх Гороно. Волантиський герой з Кривавої доби. Він сорок років поспіль щороку обирався тріархом, поки не втомився від виборів і не оголосив себе пожиттєвим тріархом. Волантисянам це не сподобалося. Незабаром його стратили. Прив’язали до двох слонів і розірвали навпіл.
— А його статуї чомусь бракує голови.
— Він був з тигрів. Коли до влади прийшли слони, їхні послідовники в нестямі позносили голови зі статуй усіх правителів, яких вони винуватили у війнах і смертях,— знизав плечима Гальдон.— То був інакший час. Ходімо, варто послухати, про що розводиться жрець. Закладаюся, я щойно чув ім’я Данерис.
Перетнувши площу, вони приєдналися до юрми, яка дедалі розросталася під червоним храмом. Карлик опинився серед рослявих городян, тож бачив переважно їхні зади. Чув кожне слово, яке промовляв жрець, та навряд чи розумів.
— Ви розумієте, що він говорить? — запитав він Гальдона загальною мовою.
— Я б розумів, якби карлик не дуднів мені на вухо.
— Я не дудню.
Схрестивши руки, Тиріон озирнувся, роздивляючись обличчя чоловіків і жінок, які зупинилися послухати. Хай куди він обертався, всюди бачив татуювання. «Раби. Чотири з п’ятьох облич належать рабам».
— Жрець закликає волантисян вступати у війну,— почав перекладати Недомейстер,— однак на правильному боці — стати солдатами Р’глора, Царя світла, який створив сонце й зірки і який вічно бореться проти темряви. Найесос і Малако відвернулися від світла, каже він, гарпії зі сходу вселили темряву в їхні серця. Він каже...
— Дракони. Я розчув це слово. Він сказав — «дракони».
— Ага. Дракони прийшли, щоб піднести її до слави.
— Її. Данерис?
Гальдон кивнув.
— Бенеро розіслав з Волантиса звістку: прихід Данерис — це справдження стародавнього пророцтва. З диму та крові народилася вона, щоб наново творити світ. Вона — це друге пришестя Азора Агая... і її перемога над темрявою принесе літо, яке ніколи вже не закінчиться... сама смерть прихилить перед нею коліно, а всі, хто загине в боротьбі за її справу, відродяться...
— А я відроджуся обов’язково в тому самому тілі? — запитав Тиріон. Юрма більшала. Зусібіч він відчував її тиск.— Хто такий цей Бенеро?
Гальдон звів брову.
— Верховний жрець червоного храму у Волантисі. Полум’я істини, світло мудрості, перший слуга Царя світла, раб Р’глора.
Єдиним Тиріоновим знайомим червоним жерцем був Торос Мирський — дебелий, приязний, вічно обляпаний вином п’яниця, який тинявся без діла у Роберта при дворі, заливаючись найвишуканішими королівськими винами й підпалюючи свого меча для участі в рукопашній.
— Я люблю жерців товстих, зіпсутих і цинічних,— мовив Тиріон до Гальдона,— які обожнюють м’які атласні подушки, ласощі й маленьких хлопчиків. А від отих, які щиро вірять у богів, саме лихо.
— Можливо, нам вдасться скористатися з цього лиха. Я знаю, де нам шукати потрібні відповіді.
І Гальдон повів Тиріона попри безголову статую героя до великого мурованого заїзду, який виходив фасадом на площу. Над дверима, пофарбованими у крикливі кольори, висів кілеватий панцир якоїсь велетенської черепахи. У приміщенні, мов далекі зірки, горіли сотні тьмяних червоних свічок. У повітрі пахло смажениною і прянощами, а юна рабиня з черепахою на щоці розливала світло-зелене вино.
Гальдон на мить зупинився на порозі.
— Отам. Оті двоє.
В алькові сиділо за столиком для сивасу двоє чоловіків, у світлі червоної свічки придивляючись до своїх фігур. Один був худорлявий і блідий, з ріденькою чорною чуприною і гострим як лезо носом. Другий був широкоплечий, череватий, зі спіральними кучерями, які спадали нижче коміра. Жоден і очей не відірвав від гри, поки Гальдон не підтягнув до них стільця й не заговорив:
— Мій карлик грає у сивас краще, ніж ви двоє разом узяті.
Здоровань, звівши очі, обурено глянув на непроханих гостей і щось сказав мовою Старого Волантиса — так швидко, що Тиріон не розібрав. Худий відкинувся у кріслі.
— Він продається? — запитав він загальною мовою Вестеросу.— В тріарховому цирку потвор бракує карлика, який грає у сивас.
— Йолло не раб.
— Шкода,— зронив худий, переставляючи оніксового слона.
Чоловік, який сидів на тому боці столика над алебастровою армією, несхвально піджав губи. І переставив важку кінноту.
— Серйозна помилка,— сказав Тиріон. Він уже в такій ситуації бував.
— Атож,— мовив худий. У відповідь він переставив свою важку кінноту. Кілька швидких ходів — і зрештою худий, посміхнувшись, мовив: — Смерть, друже мій.
Здоровань сердито подивився на дошку, а потім підвівся і проричав щось своєю мовою. Його суперник розсміявся.
— Та годі. Від карлика не так уже й смердить,— сказав він, жестом кличучи Тиріона до порожнього крісла.— Сідай, коротуне. Клади срібло на стіл — і подивимося, чи так уже добре ти граєш у цю гру.
«Яку саме гру?» — кортіло перепитати Тиріонові. Він заліз на крісло.
— Я значно краще граю на повний живіт і з кубком вина в руці.
Худий послужливо озирнувся й гукнув до юної рабині, щоб принесла поїсти й випити.
— Шляхетний Каво Ногарис,— заговорив Гальдон,— працює тут, у Селорисі, митником. Я ще ніколи не перемагав його в сивас.
Тиріон усе зрозумів.
— Можливо, мені пощастить більше.
Розкривши гаманець, він поряд з дошкою почав викладати стосиком срібні монети, допоки Каво не всміхнувся.
Поки вони розставляли з двох боків ширми свої фігури, Гальдон промовив:
— Які новини з пониззя річки? Війна буде?
Каво знизав плечима.
— Юнкайці того й хочуть. Вони себе називають «мудрим панством». Щодо мудрості не знаю, а от хитрості їм точно не бракує, їхній посол привіз нам скрині золота й коштовного каміння та двісті рабів — розквітлих дівчат і гладкошкірих хлопчиків, навчених мистецтва сімох стогонів. Подейкують, бенкети в нього незабутні, а хабарі — щедрі.
— Юнкайці підкупили ваших тріархів?
— Тільки Найесоса,— сказав Каво, забираючи ширму й вивчаючи розташування Тиріонового війська.— Малако, може, старий і беззубий, але він і досі тигр, а Доніфоса не переоберуть тріархом. Місто жадає війни.
— Чому? — запитав Тиріон.— До Міріна звідси багато льє морем. Чим ота мила дівчинка-королева образила Старий Волантис?
— Мила? — розсміявся Каво.— Навіть якщо тільки половина пліток з Невільничої бухти — правда, ця дівчинка — чудовисько. Кажуть, вона жадає крові, а як хто висловиться проти неї, довго вмиратиме на палі. Кажуть, вона — чаклунка, яка годує своїх драконів м’ясом немовлят; клятвопорушниця, яка глузує з богів, ламає мирні угоди, залякує послів і зраджує тих, хто їй віддано служив. Кажуть, її хіть неможливо втамувати — вона злягається з чоловіками, жінками, євнухами, навіть собаками і дітьми, і горе коханцю, який її не задовольнить. Вона віддає чоловікам своє тіло, щоб узяти в неволю їхні душі.