— Одного дня я схочу повернутися у Вестерос і заявити права на Сім Королівств, які належали моєму батькові.
— Одного дня всі люди помруть, але не варто думати про смерть. Краще жити одним днем, я вважаю.
Дані схрестила руки.
— Словеса — це суховій, навіть коли йдеться про кохання й мир. Я більше довіряю справам. У моїх Сімох Королівствах лицарі здійснюють звитяги, аби довести коханій, що вони її варті. Шукають чарівні мечі, скрині золота, корони, поцуплені зі скарбів, які стережуть дракони.
Гіздар звів брову.
— Єдині відомі мені дракони — ваші, а чарівні мечі трапляються ще рідше. Та я радо принесу вам персні, корони і скрині золота, якщо саме цього ви бажаєте.
— Я бажаю миру. Ви кажете, що можете допомогти припинити нічну різанину на вулицях. Я кажу: зробіть це. Покладіть край цій війні тіней, мілорде. Ось ваша звитяга. Забезпечте дев’яносто днів і дев’яносто ночей без убивств — і я переконаюся, що ви варті престолу. Зможете?
Гіздар замислився.
— Дев’яносто днів і дев’яносто ночей без трупів — і на дев’яносто перший ми поберемося?
— Можливо,— сказала Дані зі скромним виглядом.— Хоча дівчата, всім відомо, такі непостійні! Може, я все-таки захочу ще й чарівного меча.
— Тоді ви і його отримаєте, ваша ясновельможносте,— розсміявся Гіздар.— Ваше бажання для мене закон. Попередьте свого сенешаля, щоб починав готуватися до весілля.
— Ніщо не зможе потішити шляхетного Резнака більше.
Якби Мірін дізнався, що скоро буде весілля, вже це могло б дати кілька ночей передиху, навіть якби всі зусилля Гіздара виявилися марними. «Гирявий не зрадіє, а от Резнак мо Резнак танцюватиме від щастя». Дані не була певна, що з цього непокоїть її більше. Їй потрібен Скагаз із бронзовими бестіями, а порадам Резнака вона перестала довіряти. «Стережися напахченого сенешаля... Невже Резнак змовився з Гіздаром і зеленою грацією і підготував для мене сильце?»
Щойно пішов Гіздар зо Лорак, як за спиною в Дані з’явився сер Баристан у довгому білому плащі. Роки служби в королівській варті навчили білого лицаря не мозолити очей, поки королева розважається, однак він завжди залишався поблизу. «Він усе знає,— одразу зрозуміла Дані,— і не схвалює». Зморшки навколо рота в нього залягли глибше.
— Отож,— заговорила вона,— схоже, я можу знову взяти шлюб. Порадієте за мене, сер?
— Як накажете, ваша світлосте.
— Але Гіздар — не той, кого мені в чоловіки обрали б ви.
— Не моя справа обирати вам чоловіка.
— Не ваша,— погодилася вона,— але для мене важливо, щоб ви зрозуміли мій вибір. Мій народ спливає кров’ю. Помирає. Королева не належить собі, вона належить державі. Мій вибір — заміжжя або заколот. Війна або весілля.
— Ваша світлосте, можу я говорити відверто?
— Завжди.
— Є третій варіант.
— Вестерос?
Він кивнув.
— Я присягався служити вашій світлості й захищати вас від кривди, хай куди б ви подалися. Моє місце біля вас — чи тут, чи на Королівському Причалі... але ваше місце у Вестеросі, на Залізному троні, який належав вашому батькові. Сім Королівств ніколи не приймуть Гіздара зо Лорака як короля.
— Так само і Мірін не прийме Данерис Таргарієн як королеву. Щодо цього зелена грація не помиляється. Мені потрібен король — король давньої гіскарської крові. В іншому разі вони завжди вбачатимуть у мені неотесану дикунку, яка розбила браму їхнього міста, посадила на палю їхніх рідних і покрала їхні скарби.
— У Вестеросі ви будете блудною дитиною, яка повертається, щоб потішити батькове серце. Народ вітатиме вас щоразу, як ви проїжджатимете мимо, й усі добрі люди вас любитимуть.
— Вестерос далеко.
— Сидіння тут ніколи не наблизить вас до нього. Що швидше ви звідси поїдете...
— Я знаю. Знаю,— сказала Дані. Вона не знала, як йому пояснити, щоб він зрозумів. Їй хочеться у Вестерос не менше за нього, та спершу вона має зцілити Мірін.— Дев’яносто днів — це довгий строк. Гіздар може не впоратися. І навіть якщо так станеться, це дасть мені трохи часу, щоб укласти союзи, зміцнити захист...
— А якщо він упорається? Що ваша світлість зробить тоді?
— Виконає свій обов’язок,— сказала Дані, відчуваючи, як це слово холодить їй язик.— Ви бачили, як одружувався мій брат Рейгар. Скажіть: він робив це з кохання чи з обов’язку?
Старий лицар повагався.
— Князівна Елія була гарною жінкою, ваша світлосте. Доброю і розумною, з лагідним серцем і з почуттям гумору. Я знаю, що королевич дуже до неї прихилився.
«Прихилився,— подумала Дані. У цьому слові — вся різниця.— Я теж можу з часом прихилитися до Гіздара зо Лорака. Мабуть».
— Я також бачив,— провадив сер Баристан,— як одружувалися ваші батьки. Даруйте, але між ними не було приязні, й королівство дорого за це заплатило, королево.
— Навіщо вони побралися, якщо не кохали одне одного?
— Так наказав ваш дідусь. Полісунка провістила йому, що з їхньої лінії народиться королевич обіцяний.
— Полісунка? — вражено перепитала Дані.
— Вона з’явилася при дворі разом із Дженні Старомурською. Химерна коротунка. Карлиця, казали люди, однак леді Дженні її любила й завжди запевняла, що ця жінка — з дітей пралісу.
— Що з нею сталося?
— Літній Палац.
Ця назва була як вирок. Дані зітхнула.
— Можете йти. Я дуже втомилася.
— Як накажете,— уклонився сер Баристан і рушив геть. Однак біля дверей він зупинився.— Перепрошую. На вашу світлість чекає відвідувач. Сказати йому, щоб приходив завтра?
— Хто це?
— Нагарне. У місто повернулися штормокруки.
Дааріо. У Дані в грудях затріпотіло серце.
— Давно він... коли він... — вона не могла здобутися на слово.
Але сер Баристан, схоже, її зрозумів.
— Він прибув, коли ваша світлість вечеряла зі жрицею. Я знав: ви не захочете, щоб вас турбували. Капітанові новини почекають і до завтра.
— Ні,— сказала Дані. «Як зможу я заснути, знаючи, що мій капітан так близько?» — Негайно пришліть його до мене, І... ви мені сьогодні вже не знадобитеся. З Дааріо я буду в безпеці. А, і пришліть до мене Іррі та Джикі, будь ласка. І Місанді.
«Мені треба перевдягнутися, причепуритися».
Так вона і сказала служницям, щойно вони зайшли.
— Що хоче вдягнути ваша світлість? — поцікавилася Місанді.
«Зоряне світло і морську піну,— подумала Дані,— тонесеньку шовкову сукню, яка лишає ліве персо оголеним на втіху Дааріо. А, і квіти в коси». Коли вони тільки познайомилися, капітан щодня приносив їй квіти — всю дорогу від Юнкая до Міріна.
— Принеси сіру лляну сукню з перлами на ліфі. А, і мою білу лев’ячу шкуру.
Вона завжди почувалася затишніше в лев’ячій шкурі Дрого.
Капітана Данерис прийняла на терасі, сидячи на різьбленій кам’яній лавці під грушкою. У небі над містом плив місяць з почтом з тисячі зірок. Дааріо Нагарне, заходячи, тримався гоголем. «Він примудряється не тільки ходити, а й стояти гоголем». Капітан був одягнений у смугасті панталони, заправлені у високі чоботи з фіолетової шкіри, в білу шовкову сорочку й у безрукавку з золотих кілець. Розтроєна борідка теж була фіолетова, пишні вуса — золоті, а волосся — суміш цих двох кольорів. На одному боці він мав стилет, а на другому — дотрацький арах.
— Ясна королево,— привітався він,— за мою відсутність ви стали ще прекраснішою. Як це можливо?
Королева звикла до компліментів, та чомусь із вуст Дааріо такі слова значили більше, ніж з вуст Резнака, Заро чи Гіздара.
— Капітане! Кажуть, ви добре послужили нам у Лазарі.
«Я так за вами скучила!»
— Ваш капітан живе заради того, щоб служити своїй жорстокій королеві.
— Жорстокій?
У його очах замерехтіло місячне світло.
— Він випередив усіх своїх побратимів, щоб тільки швидше побачити її обличчя, а його лишили чекати, поки вона їсть ягня з інжиром з якоюсь висушеною старою.
«Мені не сказали, що ви тут,— подумала Дані,— а то я могла б утнути дурницю й послати по вас негайно».