— Мудрі слова,— визнав Гриф. Усе було б інакше, якби і досі командував Майлз Тойн, однак Чорного Серця вже чотири роки нема на світі, а Безпритульний Гарі Стрикленд — людина зовсім іншого ґатунку. Проте не можна цього говорити хлопцю. Карлик і так уже посіяв достатньо сумнівів у його голові.— Не всі люди такі, якими видаються, а королевич має всі підстави поводитися обережно... але якщо зайти в цьому задалеко, недовіра отруїть душу, зробить її дражливою і лякливою...— («Таким був король Ейрис. Наприкінці навіть Рейгар це ясно бачив»).— Найкраще дотримуватися золотої середини. Нехай ті люди заслужать вашу довіру відданою службою... а коли таки залужать, будьте з ними щедрі та щирі.
— Я запам’ятаю,— кивнув хлопчина.
Королевичу віддали найкращого з трьох коней — великого сивого мерина, такого світлого, що здавався майже білим. Гриф з Гальдоном їхали поряд з ним на трохи менших конях. Добрі півмилі дорога тягнулася на південь попід високими білими мурами Волон-Териса. Аж нарешті місто залишилося позаду, а дорога повторювала річище Ройна, звиваючись через зарості верболозу, макові поля, попри високий дерев’яний млин, чиї лопаті, обертаючись, рипіли, як старі кістки.
До золотого загону, який розташувався на березі ріки, під’їхали, коли сонце вже котилося на захід. Такий табір схвалив би навіть Артур Дейн: компактний, упорядкований, з добрим захистом. Периметр був огороджений частоколом і обкопаний глибоким ровом. Рядами стояли намети, залишаючи широкі проходи. Виходки облаштували біля річки, щоб течія змивала всі нечистоти. Конов’язь була на півночі, а далі, ближче до води, паслася дюжина слонів, хоботами смикаючи очерет. Гриф схвально подивився на великих сірих тварин. «Жоден бойовий кінь у Вестеросі не зрівняється зі слоном».
По периметру табору виляскували на високих ратищах злототкані бойові штандарти. Під ними прогулювалися чатові, озброєні списами й арбалетами, перевіряючи, хто наближається. Гриф боявся, що під командуванням Гаррі Стрикленда, який завжди більше переймався тим, щоб підтримувати дружні стосунки, а не дисципліну, загін міг розслабитися, однак, схоже, Грифові хвилювання безпідставні.
Біля воріт Гальдон щось сказав сержанту варти, і на пошуки капітана послали гінця. Коли з’явився капітан, він був саме таким потворним, яким його і пам’ятав Гриф. Зморшкувате обличчя череватого і незграбного перекупного меча все було в старих шрамах. Праве вухо немов собака пожував, а лівого взагалі бракувало.
— Капітаном поставили тебе, Флаверсе? — мовив Гриф.— А я гадав, у золотого загону високі стандарти.
— Усе ще гірше, виродку,— сказав Франклін Флаверс.— Мене висвятили в лицарі.
Схопивши Грифа за передпліччя, він міцно його обійняв, аж кості хруснули.
— У тебе жахливий вигляд — навіть як на мерця, який уже дюжину років у могилі. Синя чуприна? Коли Гарі сказав, що ти приїдеш, я мало не обісрався. А ти Гальдоне, крижана ти поцька, як приємно тебе бачити! Досі ходиш, наче тобі палицю в сраку загнали? — Франклін нарешті обернувся до Грифа Молодшого.— А це, напевно...
— Мій зброєносець. Хлопче, це Франклін Флаверс.
Королевич, вітаючись, кивнув.
— Флаверс — байстрюче прізвище. Ви з Розлогів.
— Ага. Мати моя була пралею у Яблучнику, поки один з мілордових синів її не зґвалтував. Я так собі розумію, я — Фосовей брунатного яблука,— Флаверс жестом запросив їх заходити у ворота.— Ходімо зі мною. Стрикленд зібрав усіх офіцерів у себе в наметі. Військова нарада. Кляті волантисяни потрясають списами й хочуть з’ясувати наші наміри.
Вояки золотого загону сиділи біля наметів, граючи в кості, випиваючи й відганяючи мух. Цікаво, думав Гриф, чи багато з них знає, хто він такий. «Небагато. Дванадцять років — це чимало». Навіть люди, які разом з ним воювали, можуть не впізнати вогненнобородого лорда-вигнанця Джона Конінтона у цьому перекупному мечі на ім’я Гриф з його зморшкуватим, гладенько поголеним обличчям і синім фарбованим волоссям. Переважно всі гадають, що Конінтон допився до смерті в Лісі, потому як його з ганьбою вигнали з загону за те, що крав з військової скарбниці. Ця ганьба досі каменем лежала в шлунку, однак Вейрис наполягав, що це необхідність. «Не треба нам балад про шляхетну смерть в екзилі,— як завжди, манірно хихикав євнух.— Загиблих доблесною смертю довго пам’ятають, а злодіїв, пияків і боягузів швидко забувають».
«Що знати євнухові про чоловічу честь? — подумав Гриф. Він довго заради хлопця притримувався Павукового плану, але це не означає, що йому все подобалося.— Якщо я доживу до тої миті, коли хлопець сяде на Залізний трон, Вейрис заплатить і за цю зневагу, і ще багато за що. Побачимо, кого забудуть швидше».
Намет у головнокомандувача був злототканий, оточений колом ратищ із золотими черепами на верхівках. Один череп, більший за інші, був неправильної форми. Нижче виднівся інший, не більший за кулак дитини. «Мейліс Монстр і його безіменний брат». Інші черепи були всі схожі, хоча декілька з них мали тріщини і пробоїни від ударів, які й убили їхніх власників, а один череп мав загострені зуби.
— Хто з них Майлз? — не стримавшись, запитав Гриф.
— Он там. У кінці,— сказав Флаверс.— Чекайте. Піду доповім про ваш приїзд.
Він прослизнув у намет, залишивши Грифа роздивлятися позолочений череп свого старого друга. За життя сер Майлз Тойн був страшний як смертний гріх. Його знаменитий пращур, смаглявий і спритний Теренс Тойн, про якого складають пісні, був такий вродливий з лиця, що перед ним не змогла встояти навіть коханка короля; зате Майлз був клаповухий, з кривою щелепою і таким велетенським носом, якого Джон Конінтон у житті не бачив. Та коли він усміхався, все це відходило на задній план. За герб на щиті його прозвали Чорним Серцем. Майлзові подобалося це прізвисько і його підтекст. «Головнокомандувача мають боятися і друзі, і вороги,— одного разу зізнався він.— Люди вважають мене жорстоким — от і добре». Але насправді він був зовсім інший. Солдат до шпику кісток, Тойн був суворий, але завжди справедливий, він був батьком для свої вояків і щедрим другом лорду-вигнанцю Джонові Конінтону.
Смерть відібрала в нього вуха, ніс і все тепло. Лишилася усмішка, перетворившись на блискучий золотий вищир. Усі черепи щирилися, навіть Гострокриций на високому ратиці в центрі. «Чого він усміхається? Він, зломлений, помер на чужині, переможений і самотній». За легендою, на смертному ложі сер Ейгор Ріверз наказав своїм підлеглим виварити його череп від м’яса й облити його золотом, а коли вони попливуть за море відвойовувати Вестерос, нести його перед собою. Усі його наступники вирішили взяти з нього приклад.
Джон Конінтон міг стати одним з його наступників, якби у вигнанні все пішло по-іншому. П’ять років він провів із золотим загоном, піднявшись із низів на почесне місце Тойнового правиці. Якби лишився, може, після Майлзової смерті вояки обрали б саме його, а не Гарі Стрикленда. Але Гриф не шкодував, що обрав іншу дорогу. «У Вестерос я повернуся не черепом на палі».
З намету вийшов Флаверс.
— Заходьте.
Коли вони ввійшли, старші офіцери золотого загону підвелися зі стільчиків. Старі друзі вітали Грифа усмішками й обіймами, нові люди поводилися стриманіше. «Не всі вони такі вже нам раді, як хочуть показати». Він відчував, що за деякими усмішками ховаються ножі. Досі майже всі вони вважали, що лорд Джон Конінтон давно в могилі, і, понад усякий сумнів, дехто гадав, що там йому й місце, адже він обікрав своїх товаришів по зброї. На їхньому місці Гриф, може, почувався б так само.
Сер Франклін представив присутніх. У декого з перекупних капітанів були байстрючі прізвища, як і у Флаверса: Ріверз, Гілл, Стоун. Інші назвали прізвища, які колись гриміли у Сімох Королівствах: Гриф нарахував двох Стронгів, трьох Піків, Мада, Мандрейка, Лотстона, пару Коулів. Не всі вони і справді ті, за кого себе видають. Серед вільнонайманців чоловік може назватися ким завгодно. Та хай які в них імена, перекупні мечі люблять похизуватися своїм багатством. Як заведено в їхньому товаристві, вони все своє майно носять на собі: оздоблені коштовним камінням мечі, інкрустовані обладунки, масивні торквеси, вишукані шовки,— а золотих браслетів на кожному з присутніх було стільки, що можна відкупне за лорда сплатити. Кожен браслет символізував рік служби в золотому загоні. Рябий після віспи Марк Мандрейк, у якого на щоці лишилася дірка від випаленого рабського татуювання, носив на шиї ланцюжок із золотих черепів.