Не всі капітани були вестероської крові. Чорний Балак, сивий мешканець Літніх островів з темною як сажа шкірою, командував лучниками, як і за часів Чорного Серця. Він одягався в пишний плащ із зеленого і жовтогарячого пір’я. Блідий як мрець волантисянин на ім’я Горис Едорієн став замість Стрикленда скарбничим. Через плече у нього була перекинута леопардова шкура, руде як кров волосся спадало на плечі наолієними кучерями, а от гостра борідка була чорна. Керівника шпигунської служби Гриф не знав: то був лісянець на ім’я Лісоно Маар з фіалковими очима, біло-золотим волоссям і губами, яким би позаздрила і повія. Спочатку Гриф узагалі прийняв його за жінку. Нігті в нього були пофарбовані фіолетовим лаком, а з мочок вуст звисали перли й аметисти.
«Примари й облудники,— подумав Гриф, роздивляючись обличчя.— Привиди давно забутих воєн, програної боротьби, придушених повстань, братство переможених і пропащих, опальних і обездолених. Ось моє військо. Ось уся наша надія».
Він обернувся до Гарі Стрикленда.
Безпритульний Гарі мало нагадував воїна. Опасистий, з великою круглою головою, з лагідними сірими очима, з ріденькою чуприною, яку він зачісував набік, щоб приховати лисину, Стрикленд сидів на похідному стільці, відпарюючи ноги в ночвах з морською водою.
— Даруйте, що не підводжуся,— сказав він замість привітання.— Перехід був дуже втомливий, а пальці в мене постійно вкриваються водянками. Прокляття якесь.
«Слабкість, а не прокляття. Ти нарікаєш, як стара бабця». Стрикленди належали до золотого загону з самого заснування: прапрадід Гарі втратив усі свої маєтності, повставши разом з Чорним Драконом під час першого заколоту Чорнопломеня. «Золотий у четвертому коліні»,— любив похвалятися Гарі, так наче чотири коліна вигнання й поразки варті того, щоб пишатися.
— Можу вам зробити мазь,— запропонував Гальдон,— а ще є мінеральні солі, які укріплюють шкіру.
— Дуже мило з вашого боку,— мовив Стрикленд і жестом підкликав зброєносця.— Воткіне, вина для наших друзів.
— Дякую, не треба,— відмовився Гриф.— Ми вип’ємо води.
— Як хочете,— зронив головнокомандувач і усміхнувся до королевича.— А це, певно, ваш син.
«Цікаво, він знає? — подумав Гриф.— Скільки йому розповів Майлз?» Вейрис був одержимий конспірацією. Плани, які вони з Іліріо будували разом з Чорним Серцем, відомі були тільки їм трьом. Решта загону нічого не знала. А чого вони не знають, про те й не зможуть випадково обмовитися.
Але ті часи в минулому.
— Кращого сина годі бажати,— сказав Гриф,— але хлопець мені не рідний і звати його не Гриф. Мілорди, представляю вам Ейгона Таргарієна, первістка Рейгара Таргарієна, королевича Драконстонського, народженого князівною Елією Дорнською... а скоро, з вашою допомогою, він стане Ейгоном Шостим, королем андалів, і ройнарів, і перших людей, володарем Сімох Королівств.
Це оголошення зустріли мовчанням. Хтось прочистив горло. Один з Коулів долив собі з карафи вина. Горис Едорієн грався кучериком, бурмочучи щось мовою, якої Гриф не розумів. Ласвел Пік кашлянув, Мандрейк і Лотстон обмінялися поглядами. «Вони знають,— збагнув Гриф.— Вони давно все знають». Він обернувся до Гарі Стрикленда.
— Коли ви їм розповіли?
Головнокомандувач поворушив пальцями в ночвах.
— Коли дійшли до річки. Загін мав усі підстави хвилюватися. Ми покинули легку кампанію у Спірних землях, але заради чого? Щоб смажитися в цій жахливій спеці, поки грошики наші тануть, а клинки ржавіють, у той час як я відмовляюся від прибуткових контрактів?
Від цієї новини у Грифа сироти пішли по шкірі.
— З ким?
— З юнкайцями. Посол, якого вони прислали на переговори у Волантис, уже спрямував у Невільничу бухту три загони вільнонайманців. Хотів, щоб ми стали четвертим, і пропонував удвічі більше, ніж нам платить Мир, плюс по рабу кожному рядовому, по десять — кожному офіцеру й сотню найкращих дівчат — мені.
«Кляте пекло!»
— Це ж тисяча рабів! І де юнкайці стільки наберуть?
— У Міріні,— зронив Стрикленд і жестом покликав зброєносця.— Воткіне, рушника. Вода холоне, а пальці в мене вже всі зморшкуваті, як родзинки. Ні, не того рушника, а м’якого.
— Ви йому відмовили,— мовив Гриф.
— Я сказав, що обміркую його пропозицію,— озвався Гарі, кривлячись, поки зброєносець витирав йому ноги.— Лагідніше з пальцями! Вважай їх тонкошкірим виноградом, хлопче. Витирай так, щоб не розчавити. Промокай, а не три. Ага, отак...— Гарі знову обернувся до Грифа.— Категорично відмовлятися нерозумно. Вояки можуть подумати, що я з глузду з’їхав.
— Скоро для ваших клинків буде робота.
— Справді? — запитав Лісоно Маар.— Я припускаю, ви знаєте, що Таргарієнівна ще не вирушила на захід?
— Чули таку байку в Селорисі.
— Це не байка. Це правда. Але чому — це важче зрозуміти. Можна ж було розграбувати Мірін, і все? Я б на її місці так і вчинив. У рабовласницьких містах витає дух золота, а завоювання потребує коштів. Але чому вона бариться? Це страх? Божевілля? Лінощі?
— Немає значення чому,— втрутився Гарі Стрикленд, розгортаючи пару смугастих вовняних панчіх.— Вона в Міріні, а ми тут, і день у день наша присутність дедалі більше дратує волантисян. Ми прийшли, щоб здобути престол для короля й королеви, які поведуть нас додому, у Вестерос, а ця Таргарієнівна, схоже, намірилася вирощувати оливкові дерева, а не відвойовувати батьків трон. А тим часом навколо збираються вороги. Юнкай, Новий Гіс, Толос. І Кривавобородий, і Пошарпаний Правитель обоє виступлять війною проти неї... а скоро на неї нападе і флот Старого Волантиса. А що у неї є? Постільні раби з кийками?
— Незаплямовані,— сказав Гриф.— І дракони.
— Дракони, ага,— мовив головнокомандувач,— тільки молоденькі, зовсім ще драконенята. Яка з них буде користь, коли всі ці війська стиснуть її місто, наче в кулаці?
Тристан Ріверз потарабанив пальцями по коліну.
— Я вважаю, тим важливіше для нас чимшвидше приєднатися до неї. Якщо Данерис не йде до нас, ми маємо самі йти до неї.
— Пішки по морю, сер? — поцікавився Лісоно Маар.— Повторюю: морем нам не дістатися срібної королеви. Я особисто пробрався у Волантис, вдавши купця, щоб вивідати, скільки можна найняти кораблів. У гавані тісно від галер, когів і караків усіх різновидів і розмірів, але дуже швидко я збагнув, що маю справу з контрабандистами й піратами. У нашому загоні десять тисяч вояків, як має пам’ятати лорд Конінтон ще з років своєї служби. П’ятсот лицарів, кожен з яких має по три коня. П’ятсот зброєносців, які мають по одному коню. А ще слони, не забуваймо про слонів. Піратський корабель нам не підійде. Хіба що цілий піратський флот... та навіть якби такий і знайшовся, з Невільничої бухти прийшла звістка, що Міріну влаштували блокаду.
— Можемо вдати, що приймаємо пропозицію Юнкая,— промовив Горис Едорієн.— Нехай доправлять нас на схід, а потім, уже під мурами Міріна, повернемо їм золото.
— Одне порушення контракту — пляма на честі всього загону,— сказав Безпритульний Гарі й на мить застиг, тримаючи в руці свою вкриту водянками ступню.— Дозвольте нагадати, що цей таємний пакт скріпляв своєю печаткою Майлз, а не я. Я б радо виконав його зобов’язання, якби міг, але як? Цілком очевидно, що Таргарієнівна не збирається на захід. Вестерос був королівством її батька, а її королівство — Мірін. Якщо їй вдасться розбити Юнкай, вона стане володаркою Невільничої бухти. Якщо ж не вдасться, вона загине задовго до того, як ми дістанемося до неї.
Грифа його слова не здивували. Гарі Стрикленд завжди був людиною м’якою, він значно краще укладав контракти, ніж ворогів на полі бою. У нього нюх на золото, а от чи є у нього войовничий дух — то інше питання.
— Є шлях суходолом,— промовив Франклін Флаверс.
— Бісова дорога — це вірна смерть. Якщо вирішимо здійснити такий перехід, половина загону дезертирує, а Другу половину ми поховаємо уздовж дороги. Мені прикро це казати, але магістр Іліріо з друзями, можливо, вчинив нерозумно, покладаючи стільки сподівань на цю малолітню королеву.