«Е ні,— подумав Гриф,— але вони точно вчинили нерозумно, покладаючи стільки сподівань на вас». І тут заговорив королевич Ейгон.
— То покладіть свої надії на мене,— сказав він.— Данерис — сестра королевича Рейгара, а я — Рейгарів син. Вам не потрібні інші дракони, окрім мене.
Гриф поклав долоню в чорній рукавичці королевичу Ейгону на плече.
— Сміливі слова,— мовив він,— але спершу слід думати, а потім говорити.
— А я подумав,— не здавався хлопець.— Чого я маю бігати за тіткою, як жебрак? У мене більше прав на корону, аніж у неї. Нехай вона до мене йде... у Вестерос.
Франклін Флаверс розреготався.
— А мені ця ідея подобається! Пливімо на захід, а не на схід. Нехай маленька королева лишається зі своїми оливками, а ми всадовимо на Залізний трон королевича Ейгона. У хлопця є яйця, цього не віднімеш.
Головнокомандувачу наче ляпас дали.
— У тебе мізки на сонці зварилися, Флаверсе? Нам потрібна ця дівчина. Потрібен шлюб. Якщо Данерис прийме королевича й візьме його за консорта, так само зроблять і Сім Королівств. Без неї лорди тільки посміються з його претензій і обізвуть його шахраєм і самозванцем. І як ти пропонуєш дістатися у Вестерос? Ти чув Лісоно. Немає кораблів.
«Він просто боїться воювати,— збагнув Гриф.— Як його могли обрати на місце Чорного Серця?»
— Немає кораблів, щоб плисти в Невільничу бухту. Вестерос — це інша справа. Схід для нас закритий, а от море — ні. Понад усякий сумнів, тріархи будуть щасливі помахати нам ручкою. Може, навіть допоможуть нам найняти кораблі до Сімох Королівств. Якому місту сподобається, коли під брамою стоїть військо?
— Його правда,— сказав Лісоно Маар.
— Лев уже, без сумніву, занюхав дракона,— мовив один з Коулів,— але увага Серсі буде прикута до Міріна і королеви-суперниці. Про нашого королевича вона гадки не має. Щойно ми висадимося й піднімемо прапори, до нас потягнуться люди.
— Хтось і потягнеться,— припустив Безпритульний Гарі,— але небагато. Рейгарова сестра має драконів, а його син — ні. Нам забракне сили відвоювати королівство без Данерис і її армії. Без її незаплямованих.
— Ейгон Перший узяв Вестерос без допомоги євнухів,— мовив Лісоно Маар.— Чому не зможе це зробити Ейгон Шостий?
— План...
— Чий план? — запитав Тристан Ріверз.— Отого товстуна? План, який змінюється щомісяця? Спершу до нас мав приєднатися Вісерис Таргарієн з п’ятдесятьма тисячами дотрацьких горлопанів. Але король-жебрак загинув, і його місце мала посісти сестра — маленька зговірлива королева, яка начебто вирушила у Пентос із трьома драконенятами. Натомість вона вигулькнула в Невільничій бухті, залишивши по собі низку спалених міст, а товстун вирішив, що ми повинні зустріти її у Волантисі. Тепер і цей план провалився. Годі вже з мене планів Іліріо. Роберт Баратеон відвоював Залізний трон без усіляких драконів. І ми так можемо. А якщо я помиляюся і королівство не повстане, щоб нас підтримати, ми завжди можемо відступити назад за вузьке море, як колись Гострокриций зі своїми послідовниками.
Стрикленд похитав головою.
— Ризик...
— ...уже не такий серйозний після загибелі Тайвіна Ланістера. Саме час завойовувати Сім Королівств. На Залізному троні знову сидить малолітній король, ще молодший за попереднього, а заколотників більше, ніж осіннього листя на землі.
— І все одно,— промовив Стрикленд,— самі, без підтримки, ми не можемо сподіватися...
Гриф уже достатньо наслухався боягузливих заперечень головнокомандувача.
— Ми будемо не самі. До нас приєднається Дорн — мусить приєднатися. Королевич Ейгон — син не тільки Рейгара, а й Елії.
— Щира правда,— сказав хлопець,— а хто у Вестеросі проти нас? Жінка.
— Ця жінка з Ланістерів,— не здавався головнокомандувач.— Не забувайте: з тою сучкою буде Царевбивця, і в них усе багатство Кичери Кастерлі. Іліріо каже, малолітній король заручений з Тайрелівною, а це означає, що проти нас буде і Небосад.
Ласвел Пік постукав кісточками пальців по стільниці.
— Минуло століття, однак у декого з нас у Розлогах лишилися друзі. І потуга Небосаду може виявитися зовсім не такою, якою її уявляє Мейс Тайрел.
— Королевичу Ейгоне,— сказав Тристан Ріверз,— ми належимо вам. Ви бажаєте, щоб ми пливли на захід, а не на схід?
— Так,— палко озвався Ейгон.— Якщо тітці потрібен Мірін — хай забирає його собі. А я, з вашими мечами і вашою відданістю, сам заявлю права на Залізний трон. Якщо діятимемо швидко і вдаримо дошкульно, можемо здобути декілька легких перемог, а Ланістери ще й не знатимуть, що ми вже висадилися. Тоді до нас почнуть приєднуватися й інші.
Ріверз схвально усміхався. Інші обмінювалися замисленими поглядами. Потім Пік сказав: «Краще загинути у Вестеросі, ніж на бісовій дорозі»,— а Марк Мандрейк, хихикнувши, озвався: «А краще вижити й завоювати землі й кілька великих замків»,— після чого Франклін Флаверс, поплескавши по руків’ю меча, мовив: «Якщо вдасться вбити кількох Фосовеїв, я з вами».
Й тоді всі заговорили водночас, і Гриф відчув, що це переламна мить. «Таким Ейгона я ще не бачив». Це нерозсудливий план, але Гриф уже втомився від розсудливості, від таємниць і від чекання. Перемога його чекає чи поразка, а він перед смертю ще побачить Гніздо Грифона й упокоїться в могилі поряд з батьком.
Один по одному вояки золотого загону підводилися, опускалися навколішки і складали мечі під ноги юного королевича. Останнім це зробив Безпритульний Гарі Стрикленд з його водянками і сумнівами.
Коли виходили з намету головнокомандувача, небо на заході вже почервоніло, а сонце кидало шарлатні тіні на золоті черепи на ратищах. Франклін Флаверс запропонував показати королевичу табір і познайомити його з деким з хлопців, як він висловився. Гриф не заперечував.
— Але пам’ятайте: для загону він залишається Грифом Молодшим, поки ми не перетнемо вузьке море. У Вестеросі відмиємо йому волосся і вдягнемо на хлопця обладунки.
— Та розумію,— мовив Флаверс і плеснув Грифа Молодшого по спині.— За мною. Почнемо з кухарів. З ними завжди слід знайомитися ближче.
Коли вони пішли, Гриф обернувся до Недомейстра.
— Їдь назад на «Сором’язливу панну» й повертайся з леді Леморою і сером Роллі. А ще нам потрібні скрині Іліріо. Подякуй Яндрі та Ісіллі. Їхнє завдання виконане. Коли його світлість отримає своє королівство, він про них не забуде.
— Як накажете, мілорде.
Залишивши його, Гриф пірнув у намет, який для нього виділив Безпритульний Гарі.
Попереду дорога, повна небезпек, знав він, та й що з того? Всі люди помруть. Він лише просить трішки часу. Він стільки чекав, що боги мусять ще дати йому кілька років — достатньо, щоб хлопець, якого він кликав сином, сів на Залізний трон. Достатньо, щоб повернути собі землі, ім’я, честь. Достатньо, щоб змусити замовкнути примарні дзвони, які так гучно калатають у голові щоразу, як він заплющує очі й засинає.
Золоте й шарлатне проміння призахідного сонця пробивалося крізь відкинуту запону, а Джон Конінтон, нарешті опинившись на самоті, скинув вовчий плащ, стягнув через голову кольчугу, сів на похідний стільчик і зняв з правої долоні рукавичку. Ніготь на середньому пальці почорнів як гагат, побачив він, а сіризна вже доповзла майже до першої кісточки. Пучка підмізинного пальця теж почала чорніти, а коли він торкнувся її кінчиком кинджала, то нічого не відчув.
«Смерть,— зрозумів Джон Конінтон,— але повільна. Час у мене є. Рік. Два роки. П’ять. Доволі часу, щоб перетнути море та знову побачити Гніздо Грифона. Урвати назавжди рід Узурпатора та всадовити Рейгарового сина на Залізний трон».
А потім лорд Джон Конінтон зможе з відчуттям задоволення померти.
Звіяний вітром
Новина пролетіла табором, як гарячий вітер. «Вона іде. Її військо вирушило в похід. Вона мчить на південь, у Юнкай, аби спалити місто й узяти всіх його мешканців на мечі, а ми йдемо на північ назустріч їй».