Жабка почув це від Дика Солом’яного, який почув це від старого Вілла Бабкуватого, який почув це від пентосянина на ім’я Міріо Міракіс, двоюрідний брат якого служив чашником у Пошарпаного Правителя.
— Братан чув у це у командному наметі, з вуст самого Каґо,— наполягав Дик Солом’яний.— Ми виступимо ще до кінця дня, ось побачиш.
Так і сталося. Від Пошарпаного Правителя через капітанів і сержантів прийшов наказ: збирайте намети, вантажте мулів, сідлайте коней, на зорі вирушаємо на Юнкай.
— Не думаю, що юнкайці пустять нас у своє Жовте місто крутитися навколо їхніх доньок,— передрікав Бакк, косоокий арбалентник-мирсянин, чиє ім’я перекладалося як «біб».— У Юнкаї ми поповнимо запаси, можливо, поміняємо коней, а тоді рушимо в Мірін на танок з королевою драконів. Отож швидше стрибай, Жабко, й добре нагострюй меч господаря. Може, він йому дуже скоро знадобиться.
У Дорні Квентин Мартел був княжичем, у Волантисі — купчиком, але на узбережжі Невільничої бухти він став просто Жабкою, зброєносцем кремезного і голомозого лицаря-дорнянина, якого перекупні мечі називали Зеленачем. Звіяні вітром брали які завгодно імена й коли заманеться їх міняли. Квентина вони обізвали Жабкою, бо він швидко підстрибував, щоб виконувати будь-який наказ Здорованя.
Навіть командувач звіяних вітром нікому не відкривав свого справжнього імені. Деякі з загонів вільнонайманців постали ще в добу крові та хаосу після Руїни Валірії. Інші сьогодні створювалися, а завтра вже зникали. Звіяні вітром існували вже тридцять років і за цей час мали тільки одного командувача — тихоголосого сумноокого пентоського шляхтича, який називався Пошарпаним Правителем. Чуприна і кольчуга в нього були срібні, а от пошарпаний плащ був сплетений з різнобарвних стрічок — синіх, сірих і фіолетових, червоних, золотих і зелених, малинових, багряних і блакитних, вигорілих на сонці. Коли Пошарпаному Правителю було двадцять три, розповідав Дик Солом’яний, магістри Пентоса обрали його своїм правителем — за кілька годин після того, як обезголовили свого попереднього правителя. Але він не захотів лишатися, а підперезався поясом з мечем, сів на улюбленого коня й утік у Спірні землі, щоб ніколи вже не повертатися у Пентос. Він воював з середніми синами, з залізними щитами та з Дівиними ратниками, а потім разом з п’ятьма побратимами створив загін звіяних вітром. З отих шістьох засновників уцілів тільки він.
Жабка гадки не мав, чи бодай щось із цього правда. Відтоді як він у Волантисі записався до звіяних вітром, Пошарпаного Правителя він бачив тільки здалеку. Дорняни були новачками, зеленими новобранцями, м’ясом для стріл, їх було тільки троє серед двох тисяч вояків. Командувач водив товариство з вищими чинами. «Я не зброєносець,— почав протестувати Квентин, коли таку воєнну хитрість запропонував Герис Дринквотер (якого тут називали Дорнянин Ґерольд, щоб відрізняти від Герольда Червоноспиного і Чорного Герольда, а іноді Дринк, бо Здоровань одного разу обмовився і так його назвав).— Я свої остроги заслужив ще в Дорні. Я такий самий лицар, як і ви».
Але Герис мав рацію: вони з Арчем мають захистити Квентина, а це означає, що хлопець мусить бути завжди поряд зі Здорованем. «З нас трьох найкращий боєць — Арч,— зауважив Дринк,— та лише ти можеш сподіватися побратися з королевою драконів».
«Побратися з нею чи повоювати — хай що мене чекає, а зовсім скоро я з нею зустрінуся». Що більше Квентин чув про Данерис Таргарієн, то більше боявся зустрічі з нею. Юнкайці впевнені, що вона годує своїх драконів людським м’ясом і купається у крові цнотливиць, щоб шкіра залишалася гладенькою і м’якою. Біб з цього сміявся, зате обожнював байки про хтивість срібної королеви у коханні.
— Один з її капітанів походить з роду, де всі чоловіки мають фугові прутні,— розповідав він,— але для неї і він замалий. Вона кочувала з дотраками і звикла злягатися з жеребцями, то чоловік не в змозі тепер її задовольнити.
А Книжник, розумний мечник-волантисянин, який вічно сидів, закопавшись у який-небудь крихкий сувій, вважав королеву драконів скаженою і смертоносною.
— Той її хал убив її брата, щоб зробити її королевою. А потім вона убила свого хала, щоб стати халесі. Вона приносить криваві жертви, бреше як дихає, без жодної причини може накинутися на своїх. Вона порушувала мирні угоди й катувала послів... і батько в неї теж був скажений. Це у крові.
«Це у крові». Король Ейрис II і справді був божевільний, увесь Вестсрос це знав. Двох своїх правиць він засудив до вигнання, а третього спалив. «Якщо Данерис така сама кровожерлива, як її батько, чи треба мені все одно з нею одружуватися?» Князь Доран про таку вірогідність ніколи не говорив.
Жабка радо забереться з Астапора. Червоне місто понад усе йому нагадувало пекло. Юнкайці запечатали розбиту браму, замкнувши в місті мертвих і присмертних, але те, що встиг побачити Квентин Мартел, проїжджаючи цими червоними цегляними вулицями, переслідуватиме його до кінця життя. Ріка забита трупами. Жриця у подертій мантії, насаджена на палю, годує хмару блискучих зелених мух. Напівмертві люди дибають вулицями, закривавлені й закаляні. Діти б’ються за недосмажених цуценят. Останній вільний король Астапора верещить, сидячи в ямі, де на нього спустили два десятки голодних псів. І вогонь, вогонь усюди. Заплющуючи очі, Квентин і зараз їх бачив: язики полум’я, що кружляють навколо цегляних пірамід, більших за всі відомі йому замки; клуби масного диму, які звиваються угору, мов величезні чорні змії.
Коли вітер віяв з півдня, в повітрі пахло димом навіть тут, за три милі від міста. За тими крихкими червоними цегляними стінами Астапор і досі курився, хоча великі пожежі переважно вже загасили. Попіл літав ліниво на вітру, нагадуючи великі сірі сніжинки. Це буде щастя — забратися звідси.
Здоровань був з ним згоден.
— Давно пора,— сказав він, коли Жабка розшукав його; він грав у кості з Бобом, Книжником і старим Біллом Бабкуватим і, як завжди, програвав. Перекупні мечі обожнювали Зеленача, який в азартні ігри грав так само безстрашно, як і воював, от тільки з набагато меншим успіхом.— Принеси мої обладунки, Жабко. Ти відчистив кров з кольчуги?
— Так, сер.
Кольчуга в Зеленача була стара й важка, латана-перелатана, добряче поношена. Те саме можна було сказати і про його шолом, латний комір, поножі, латні рукавиці й решту його розрізнених обладунків. У Жабки лати були ненабагато кращі, а в сера Гериса навіть гірші. «Дружинна криця» — ось як назвав їх зброяр. Квентин не питав, скільки вояків носило їх до нього, скільки вояків у них загинуло. Свої власні пишні обладунки вони залишили у Волантисі разом із золотом і справжніми іменами. Заможні лицарі з давніх гонорових домів не їдуть за вузьке море і не стають перекупними мечами, якщо тільки їх не засудили до вигнання через якийсь ганебний вчинок. «Краще вдавати голоту, ніж лиходія»,— заявив Квентин, коли Герис розповів їм свій план.
Звіяні вітром згорнули табір менш як за годину.
— Виїжджаємо,— оголосив класичною валірійською, яка вважалася офіційною мовою загону, Пошарпаний Правитель, сидячи на величезному сивому бахматі. Сірий у яблуках зад жеребця замість опони прикрашали ветхі стрічки, які його господар віддирав з одягу людей, убитих ним у бою. Плащ у самого Правителя мало чим відрізнявся. Правитель був уже немолодий, за шістдесят, але у високому сідлі сидів дуже прямо, а його громовитий голос долітав у всі кінці поля.— В Астапорі ми тільки побавилися,— сказав він,— а от у Міріні розгуляємося по-справжньому.
Перекупні мечі шалено заулюлюкали. На їхніх сулицях ляскали блакитні шовкові стьожки, а угорі пливли штандарти звіяних вітром — блакитно-білі роздвоєні прапори.
Троє дорнян улюлюкали разом з усіма. Якби змовчали, це б могло привернути увагу. Та коли звіяні вітром рушили на північ прибережною дорогою слідом за Кривавобородим і котячим загоном, Жабка під’їхав ближче до Дорнянина Герольда.
— Вже час,— сказав він загальною мовою Вестеросу. В загоні є ще вестеросяни, але небагато, і зараз поблизу нікого з них не було.— Час діяти.
— Не тут,— застеріг Герис, вдягнувши на обличчя порожню лицедійську посмішку.— Поговоримо ввечері, коли станемо табором.