Старою гіскарською прибережною дорогою з Астапора до Юнкая — сто льє, а з Юнкая до Міріна — ще п’ятдесят. До Юнкая вільнонайманці на добрих конях здатні дістатися за шість днів, якщо їхатимуть швидко, і за вісім — якщо не поспішатимуть. Пішим легіонам зі Старого Гіса треба в півтора разу більше часу, а юнкайцям і їхнім солдатами-рабам...
— З такими генералами це ще диво, що вони всі в море не помарширували,— промовив Біб.
Командирів юнкайцям точно не бракувало. Головнокомандувачем у них був старий звитяжець на ім’я Юрхаз зо Юнзак, але його звіяні вітром бачили тільки здалеку, бо він приїздив і від’їздив у велетенському паланкіні, який тягнуло сорок рабів.
А от молодші командири траплялися на очі повсякчас. Юнкайські підпанки шмигали повсюди, як таргани. Половина з них називалася Газдан, Граздан, Маздан або Газнак; мистецтво розрізняти гіскарські імена зміг опанувати мало хто зі звіяних вітром, тож вони давали тим підпанкам глузливі прізвиська на свій смак.
Головним серед них був Жовтий Кит, непристойно товстий чолов’яга, який завжди ходив у жовтому токарі з золотими торочками. З такою вагою він і стояти без допомоги не міг, а ще в нього було нетримання сечі, тож він завжди жахливо смердів, і цей сопух не могли заглушити найміцніші парфуми. Зате, казали, він у Юнкаї найбагатший і любить різні химери: серед його рабів є хлопчик з цапиними ніжками й ратицями, бородата жінка, двоголовий монстр із Мантариса та гермафродит, що ночами гріє йому постіль.
— У нього і прутень, і поцька,— почав розповідати Дик Солом’яний.— А ще у Кита був колись велет, і він любив дивитися, як той порає рабинь. Потім велет помер. Кажуть, Кит готовий заплатити за нового велета мішок золота.
Була ще Генералка, яка їздила на білому коні з рудою гривою і командувала сотнею рослявих рабів-солдатів, яких сама ростила й учила,— всі молоді, стрункі, м’язисті, у стегнових пов’язках і жовтих плащах на голе тіло, з довгастими бронзовими щитами з еротичними інкрустаціями. Їхній господині було не більш як шістнадцять, і вона вважала себе юнкайською Данерис Таргарієн.
Голубчик був не зовсім карлик, однак за поганого освітлення його цілком можна було прийняти за карлика. Попри це він походжав бундючно, як велет, розставляючи коротенькі пухкі ніжки й викочуючи вузенькі пухкі груди. Таких високих солдатів, як у нього, звіяні вітром ще не бачили: найнижчий з них був сім футів на зріст, а найвищий — близько вісьмох. Усі були довговиді й довгоногі, а спеціальні ходулі, вбудовані в поножі їхніх розцяцькованих обладунків, робили їх ще вищими. Корпус вони захищали рожевою емальованою кольчугою-лускою, а на голові носили високі шоломи, оздоблені гострими сталевими дзьобами та гребенями з рожевим пір’ям, яке стрибало на ходу. При боці солдати мали довгі криві шаблі, а в руках стискали списи врівень із собою, які з обох боків мали листоподібні гостряки.
— Голубчик сам їх розводить,— повідомив Дик Солом’яний.— Купує рослявих рабів з усього світу, парує чоловіків і жінок, а потім найвищих дітей віддає до загону чапель. Має надію, що одного дня вдасться відмовитися від ходуль.
— Кілька сеансів на дибі — і можна значно скоротити процедуру,— промовив Здоровань.
— Ото вони застрашливі,— засміявся Герис Дринк.— Кого ще боятися, як не ходуличників у рожевій лусці й пір’ї. Якби хтось із них за мною погнався, у мене від сміху сечовий міхур би луснув.
— А люди кажуть, у чапель королівський вигляд,— сказав старий Білл Бабкуватий.
— Якщо королі їдять ропух, стоячи на одній нозі.
— Чаплі боягузливі,— долучився Здоровань.— Одного разу ми з Дринком і Клетусом, полюючи, натрапили на чапель, які бродили на мілині, ловлячи пуголовків і дрібну рибку. Вигляд вони мали гарний, ага, аж тут у небі промайнув яструб — і вони всі злетіли в повітря, наче дракона угледіли. Такий вітер здійняли, що мене з коня збило протягом, але Клетус заклав стрілу в тятиву й підстрелив одну чаплю. На смак було схоже на качку, тільки сала менше.
Та навіть Голубчик і його чаплі блідли порівняно з безглуздим виглядом братства, яке перекупні мечі прозвали «володарями брязкунів». Коли останнього разу військо рабів зіткнулося з незаплямованими королеви драконів, то не втрималося й почало розбігатися. Володарі брязкунів вигадали воєнну хитрість, щоб такого більше не трапилося: свої загони вони скували десятками — зап’ясток до зап’ястка і щиколотка до щиколотки.
— Ніхто один побігти не зможе — треба щоб усі десятеро бігли,— пояснив Дик Солом’яний.— Та навіть якщо всі десятеро кинуться тікати, то швидко бігти не зможуть.
— Та вони в біса йти швидко не можуть,— зауважив Біб.— А брязкіт чути за десяток льє.
Були тут й інші, такі самі божевільні, якщо не гірші: Пан Щокастий, П’яний Завойовник, Круглопикий, Кролик, Колісничник, Напахчений Звитяжець. Дехто з них мав двадцять солдатів, дехто — двісті, а дехто — дві тисячі; то все були раби, яких вони самі навчали й екіпірували. Всі воєначальники були заможні, пихаті, всі звалися капітанами й командирами, всі підкорялися тільки особисто Юрхазу зо Юнзаку, з презирством ставилися до перекупних мечів і були схильні до сварок через старшинство, таких самих нескінченних, як і незрозумілих.
Звіяні вітром здолали ще-но три милі, а юнкайці вже на дві з половиною милі відстали.
— Череда смердючих жовтих блазнів,— почав нарікати Біб.— Їм і досі невтямки, чому штормокруки й середні сини перекинулися до королеви драконів.
— Вони вважають — за золото,— сказав Книжник.— А чому, ти думаєш, вони так добре платять?
— Золото — це добре, а життя — ще краще,— зронив Біб.— В Астапорі ми махалися з каліками. Не боїшся зустрітися зі справжніми незаплямованими, воюючи на боці отакого наброду?
— Ми билися з незаплямованими в Астапорі,— мовив Здоровань.
— Я сказав — справжніми незаплямованими. Хлопчак з відтятими різницьким сікачем яйцями і в гостроверхому шоломі не стає миттєво незаплямованим. У королеви драконів вони справжні — вони не зламаються й не почнуть розбігатися, якщо перднути в їхньому напрямку.
— У неї і вони, і дракони,— зиркнув у небо Дик Солом’яний, так наче сама згадка про драконів може накликати їх на голови загону.— Тримайте мечі нагостреними, хлопці, скоро нас чекає справжня битва.
«Справжня битва»,— подумав Жабка. Ці слова каменем лягли в нутрі. Йому битва під мурами Астапора здалася дуже навіть справжньою, хоча він розумів, що саме мали на увазі перекупні мечі. «Це була бійня, а не битва»,— опісля казав, подейкують, воїн-співець Дензо Д’ган. Дензо був капітан, ветеран сотні боїв. Досвід Жабки обмежувався тренуванням і турнірами, тож не йому ставити під сумнів вердикт загартованого вояка.
«Але спочатку було дуже схоже на битву»,— подумав Жабка, пригадуючи, як у нього замлоїло в животі, коли його розштовхав на світанні Здоровань. «Одягай обладунки, лежень,— прогуркотав він.— Різник дає нам бій. Вставай, якщо не хочеш піти йому на м’ясо».
«Король-різник мертвий»,— сонно запротестував Жабка. Цю історію вислухали всі, щойно висадилися з кораблів, які привезли їх зі Старого Волантиса. Корону вдягнув король Клеон Другий, але і він начебто загинув, і відтак Астапором правлять повія і божевільний голяр, чиї поплічники б’ються за владу в місті.
«Може, нам збрехали,— озвався Здоровань.— А може, це інший різник. Може, перший різник, завиваючи, повстав з могили, щоб закатрупити трохи юнкайців. Немає в біса значення, Жабко. Вдягай обладунки». В наметі спали по десятеро, й на той час усі вже були на ногах — натягували бриджі й чоботи, вдягали на плечі довгі кольчуги, застібали нагрудники, підтягували ремінці поножів і наручів, хапали шоломи, щити й пояси з мечами. Прудкий Герис, як завжди, вдягнувся перший, від нього не відставав Арч. Разом вони допомогли закутися в броню і Квентину.
А за триста ярдів звідти нові астапорські незаплямовані вже виходили за браму, шикуючись під покришеними міськими мурами з червоної цегли, і світанкове світло відблискувало від їхніх шпичастих шоломів і гостряків довгих списів.
Троє дорнян разом вийшли з намету, щоб приєднатися до вояків, які вже мчали до конов’язі. Битва! Квентин вправлявся зі списом, мечем і щитом відтоді, як навчився ходити, але зараз це нічого не означало. «Воїне, додай мені сміливості»,— молився Жабка, а вдалині гриміли барабани: БУМ-бум-БУМ-бум-БУМ-бум. Здоровань указав на короля-різника, який, високий і напружений, сидів на закутому в броню коні, вбраний у мідну кольчугу-луску, яка яскраво зблискувала в ранішньому світлі. Квентину пригадалося, як до нього крадькома заговорив Герис перед самим початком бою. «Хай що відбуватиметься, тримайся біля Арча. Пам’ятай: ти серед нас єдиний, хто може отримати дівчину». На той час астапорці вже наступали.