Живий чи мертвий, а король-різник заскочив мудре панство зненацька. Юнкайці й досі бігали в розмаяних токарах, намагаючись вишикувати своїх недовчених рабів у якусь подобу струнких лав, а в їхні блокадні лінії вже врізалися списи незаплямованих. Якби не союзники й не всіма зневажувані найманці, юнкайців би здолали, але кіннота — звіяні вітром і котячий загін — за лічені хвилини зім’яла астапорські фланги, в той час як легіон Нового Гіса проскочив через юнкайський табір і зустрів незаплямованих спис до списа і щит до щита.
Далі почалася різанина, от тільки цього разу король-різник опинився не з того боку різницького сікача. Зрештою його зарубав Каґо, який пробився через королівських захисників на своєму велетенському бахматі й розтяв Клеона Великого від плеча до стегна одним ударом кривого валірійського араха. Жабка цього не бачив, але ті, хто бачив, запевняли, що Клеонова мідна кольчуга луснула, як шовк, а з-під неї з жахливим смородом порснула сотня могильних хробаків. Усе-таки Клеон був мертвий. У відчаї астапорці витягли його з могили, закули в броню і прив’язали на коня в надії, що це додасть незаплямованим відваги.
Але падіння мертвого Клеона поклало край надіям. Нові незаплямовані покидали списи та щити й чкурнули назад у місто, аж виявили, що брама зачинена. У різанину, яка почалася після цього, Жабка теж зробив свій внесок, разом з рештою звіяних вітром топчучи кіньми переляканих євнухів. Він їхав поряд зі Здорованем, рубаючи направо й наліво, і клин звіяних вітром, наче гостряк списа, врубався у незаплямованих. Коли ж найманці прорвалися через незаплямованих, Пошарпаний Правитель розвернув їх і знову спрямував у бій. Лише на зворотній дорозі Жабка добре роздивився обличчя під шпичастими бронзовими шоломами й усвідомив, що більшість вояків там — не старші за нього. «Зелені хлопчаки, які за мамцями ще плачуть»,— думав він, не припиняючи їх убивати. Заки він виїхав з поля бою, з його меча цебеніла кров, а рука так утомилася, що він не міг її підняти.
«І то ще була не битва,— подумав він.— А справжня битва почнеться дуже скоро, і нам потрібно щезнути до її початку, щоб не опинитися не на тому боці».
Увечері звіяні вітром отаборилися на березі Невільничої бухти. Жабці випала перша варта, і його відіслали чатувати конов’язь. Герис зустрівся з ним там після заходу сонця, коли на воді заблищало світло півмісяця.
— Здоровань теж мав прийти,— сказав Квентин.
— Він пішов на пошуки старого Вілла Бабкуватого — хоче програти йому рештки свого срібла,— сказав Герис.— Нехай. Він учинить так, як ми скажемо, хоч йому не й не сподобається.
— Не сподобається.
Квентину теж багато чого не подобалося. Плисти на переповненому кораблі, який шарпали вітри і морські хвилі, їсти черствий хліб з довгоносиками, до солодкого безпам’ятства пити чорний морський ром, спати на купі цвілої соломи, нюхаючи сморід незнайомців... та цього він очікував, ставлячи свій підпис на клаптику пергаменту у Волантисі й на рік віддаючи свій меч на службу Пошарпаному Правителеві. Такі труднощі можна перетерпіти, ніякі пригоди без цього не обходяться.
Але те, що планується далі, то чиста зрада. Юнкайці привезли їх зі Старого Волантиса воювати за Жовте місто, але зараз дорняни збираються перекинутися на інший бік. Тобто зректися своїх побратимів. Звіяні вітром — не те товариство, яке Квентин обрав би з власної волі, але разом з ними він перетнув море, ділив мед і м’ясо, воював, обмінювався байками з тими кількома, чию говірку міг зрозуміти. А якщо всі його байки насправді були не більш ніж байки, то що ж — така ціна перевозу в Мірін.
«Честі це нам не зробить»,— застерігав ще в «Купецькій хаті» Герис.
— Може, Данерис уже на півдорозі до Юнкая разом з усім військом,— мовив Квентин, прогулюючись поміж коней.
— Може,— озвався Герис,— але навряд чи. Ми вже такі чутки чули. Астапорці були переконані, що Данерис разом з драконами прилетить на південь, щоб зняти облогу. Вона не з’явилася тоді, не з’явиться й тепер.
— Ми цього напевно знати не можемо. Мусимо тікати, поки не довелося воювати з жінкою, до якої я приїхав свататися.
— Спершу дійдемо до Юнкая. Ці землі,— вказав Герис на пагорби,— належать юнкайцям. Ніхто тут не прихистить і не нагодує трьох дезертирів. На північ від Юнкая починається нейтральна смуга.
Він мав рацію. І все одно Квентин почувався незатишно.
— Здоровань завів тут забагато друзів. Він знав, що ми плануємо тихенько втекти й перекинутися до Данерис, а тепер йому важко буде залишати товаришів, з якими він воював. Якщо занадто затримаємося, тоді взагалі це матиме такий вигляд, наче ми дезертируємо напередодні бою. Він так не вчинить. Ви знаєте його незгірше за мене.
— Хай коли ми втечемо, все одно це дезертирство,— заперечив Герис,— а Пошарпаний Правитель дезертирів дуже не любить. Він вишле за нами погоню, і Семеро спасіть, якщо нас упіймають. Якщо пощастить, нам просто відрубають ступню, щоб ми вже більше точно не тікали. Якщо не пощастить, нас віддадуть Гарній Мерис.
Квентин аж затнувся. Гарна Мерис жахала його. Родом з Вестеросу, вона була вища за нього — до шістьох футів їй не вистачало одного пальця. За двадцять років, які вона провела з вільнонайманцями, нічого в ній гарного не залишилося — ні зовні, ні всередині.
Герис узяв його під руку.
— Почекай. Ще кілька днів — і все. Ми перетнули півсвіту, тож потерпи ще кілька льє. Де-небудь на північ від Юнкая нам обов’язково випаде шанс вислизнути.
— Як скажеш,— промовив Жабка з сумнівом...
...але на цей раз боги його послухали, і шанс випав набагато раніше.
Сталося це за два дні. До їхнього багаття під’їхав Г’ю Гангерфорд і промовив:
— Дорнянина викликають у командний намет.
— Кого саме? — запитав Герис.— Ми всі троє — дорняни.
— Тоді всіх трьох.
Нахмурений і непривітний Гангерфорд мав скалічену руку: довгий час він був у загоні скарбничим, поки Пошарпаний Правитель не зловив його на крадіжках зі скринь і не відтяв йому три пальці. Тепер він став простим сержантом.
«Що це може бути?» Досі Жабка вважав, що командувач і знати не знає, живий він ще чи вже ні. Однак Гангерфорд уже поїхав уперед, тож часу ставити питання не було. Лишалося забрати Здорованя й іти в командний намет, як наказано.
— Ні в чому не зізнавайтеся й будьте готові битися,— сказав товаришам Квентин.
— Битися я завжди готовий,— озвався Здоровань.
Коли дорняни з’явилися у велике сіре парусинове шатро, яке Пошарпаний Правитель називав своїм полотняним палацом, тут було людно. За мить Квентин збагнув, що більшість присутніх була з Сімох Королівств або з їхніх нащадків вестероської крові. «Вигнанці й сини вигнанців». Дик Солом’яний стверджував, що у загоні зо шість десятків вестеросців; добра третина з них була присутня, включаючи самого Дика, Г’ю Гангерфорда, Гарну Мерис і золоточубого Льюїса Ланстера, найкращого лучника в загоні.
Був тут і Дензо Д’ган, а поряд з ним — велетень Каґо. Тепер його прозивали Каґо Трупоріз, але тільки позаочі: він швидко спалахував, а його крива чорна шабля була така сама нещадна, як і її власник. На світі сотні валірійських мечів, та лише жменька валірійських арахів. Ні Каґо, ні Д’ган не були вестеросцями, однак обидва були капітанами, дуже шанованими Пошарпаним Правителем. «Присутні і його права рука, і ліва. Готується щось серйозне».
Заговорив сам Пошарпаний Правитель.
— Прийшов наказ від Юрхаза,— мовив він.— Схоже, вцілілі астапорці повилазили зі своїх нір. У Астапорі, окрім трупів, нічого не лишилося, тож вони наводнюють околиці — сотнями, ба й тисячами, всі голодні та хворі. Юнкайці не воліють підпускати їх до Жовтого міста. Нам наказано вистежувати їх і відганяти геть — або назад до Астапора, або на північ до Міріна. Якщо королева драконів захоче їх забрати до себе — нехай. У половини з них різачка, а навіть якщо хтось і здоровий, то це — зайві роти.