— Солодка моя леді,— пробурмотів по тому Карл хрипким зі сну голосом.— Солодка моя королева.
«Ні,— подумала Аша,— ніяка я не королева й ніколи нею не буду».
— Спи,— поцілувала вона його в щоку й, перетнувши спальню Галбарта Гловера, розчахнула віконниці. Місяць був майже повний, а ніч стояла така безхмарна, що можна було розгледіти гори з увінчаними снігом вершинами. «Холодні, похмурі й негостинні, але прегарні у місячному світлі». Зазублені гребені біло зблискували, як разок гострих зубів. Підніжжя гір і менші вершини губилися в темряві.
Море було ближче, всього за п’ять льє на північ, але його Аша не бачила. Забагато гір його відділяло. «І дерев, стільки дерев!» Північани називають цей ліс вовчим. Майже щоночі чути вовків, які перегукуються в темряві. «Океан листя. От був би це океан води!»
Пущанський Насип, може, і ближче до моря, аніж Вічнозим, але, як на Ашу, все одно задалеко. В повітрі пахне соснами, а не сіллю. На північний схід від цих похмурих сірих гір простягається Стіна, над якою підняв свої штандарти Станіс Баратеон. «Ворог мого ворога — мій друг»,— кажуть люди, однак зворотний бік цієї монети — «Ворог мого друга — мій ворог». Залізні — вороги північан, яких так відчайдушно потребує цей самозванець Баратеон. «Могла б йому запропонувати своє молоде біле тіло»,— подумала Аша, відкидаючи з очей пасмо волосся, але Станіс одружений, і вона також, та й він — давній ворог залізних. Під час першого заколоту її батька Станіс біля Білого острова розгромив Залізний флот й іменем свого брата підкорив Велику Весь.
Порослі мохом стіни Пущанського Насипу оточували великий круглий пагорб з пласким верхом, увінчаний схожими на печеру палатами з прибудованою з одного боку сторожовою баштою, яка на п’ятдесят футів вивищувалася над пагорбом. Біля підніжжя пагорба був двір зі стайнями, паддоком, кузнею, криницею і кошарою, захищений глибоким ровом, невисоким земляним валом і частоколом. Зовнішні укріплення мали овальну форму, повторюючи ландшафт. Вони мали дві брами, обидві захищені парою квадратних дерев’яних веж, а по периметру — доріжку для патрулювання. З південного боку замку весь частокіл густо поріс мохом, який доповз до половини веж. На сході й заході тягнулися порожні поля. Коли Аша взяла замок, на тих полях росли овес і ячмінь, але під час атаки їх геть потолочили. Все, що посіяли по тому, побило кількома сильними морозами, й залишилися тільки гола земля, і попіл, і зів’ялі, підгнилі стебла.
Замок був старий, але не надто міцний. Аша відбила його у Гловерів, а Болтонів Байстрюк відіб’є його у неї. Але її він не облупить. Ашу Грейджой не взяти живою. Вона помре так, як і жила: з топором у руці й усмішкою на вустах.
Лорд-батько дав їй тридцять лодій, щоб узяти Пущанський Насип. Залишилося чотири, включно з «Чорним вітром», й одна з них належить Ірису Ботлі, який приєднався до неї, коли всі решта повтікали. «Ні. Це несправедливо. Вони попливли додому, щоб присягнути своєму королю. Якщо хто і втік, то це я». На згадку про це їй і досі було соромно.
«Тікай»,— порадив Книгогриз, коли дядька Юрона несли вниз із гори Наґа, щоб покласти йому на голову плавникову корону.
«Сказав крук до ворони. Їдь зі мною. Ти мені потрібен, щоб підняти людей Гарло». Тоді ще Аша думала боротися.
«Всі люди Гарло тут. Ті, чиє слово важить. Дехто з них викрикував Юронове ім’я. Я не нацьковуватиму Гарло на Гарло».
«Юрон скажений. І небезпечний. Той пекельний ріжок...»
«Я його чув. Тікай, Ашо. Щойно Юрона коронують, він кинеться шукати тебе. Не потрапляй йому на очі».
«Якщо я стану проти нього разом з іншими своїми дядьками...»
«...загинеш усіма знехтувана, одна проти всіх. Назвавши своє ім’я капітанам, ти віддала себе на їхній суд. І тепер ти не можеш іти проти їхнього присуду. Тільки одного разу присуд царезборів було скасовано. Почитай Гейрега».
Лише Родрик Книгогриз міг говорити про якусь старезну книжку, коли їхні життя балансували на лезі меча. «Якщо зостаєшся ти, зостануся і я»,— уперто сказала до нього Аша.
«Не дурій. Сьогодні ввечері Юрон обернувся до світу своїм усміхненим оком, та завтра... Ашо, ти — Балонова донька, і ти маєш більше прав на престол, аніж він. Поки ти дихаєш, ти для нього небезпечна. Якщо залишишся, тебе уб’ють або видадуть за Рудого Весляра. Не знаю, що гірше. Тікай. Іншого шансу не буде».
Аша причалила «Чорний вітер» у дальньому кінці острова саме на такий випадок. Стара Весь невелика. Аша вже до сходу сонця може бути на борту свого корабля, й не встигне Юрон кинутися на її пошуки, як вона вже плистиме в Гарло. Але вона вагалася, допоки вуйко не сказав: «Зроби це з любові до мене, дитинко. Не хочу бачити, як ти помираєш».
Отож вона втекла. Спершу в Десятивежжя, щоб попрощатися з матір’ю. «Мене, мабуть, не буде довго»,— попередила її Аша. Леді Аланіс нічого не зрозуміла. «Де Теон? — запитала вона.— Де мій маленький хлопчик?» Леді Ґвінесса лише хотіла знати, коли повернеться лорд Родрик. «Я на сім років за нього старша. Десятивежжя має належати мені».
Аша була ще в Десятивежжі — запасалася провізією, коли до неї дійшли новини про власне одруження. «Мою норовливу небогу час приборкати,— подейкували, казав Вороняче Око,— і я знаю чоловіка, який з цим упорається». Він віддав її за Ерика Айронмейкера й залишив Бийковадло правити Залізними островами, поки він сам полює на драконів. Свого часу Ерик був видатною особистістю — безстрашним розбійником, який похвалявся тим, що плавав разом з дідом Ашиного діда — тим самим Дагоном Грейджоєм, на честь якого назвали Дагона Допиваху. Бабусі на Білому острові й досі лякають онуків казками про лорда Дагона і його вояків. «На царезборах я ранила Ерикову гордість,— згадалося Аші.— Навряд чи він таке забуде».
Слід віддати стрийкові належне. Одним ударом Юрон перетворив суперника на прихильника, убезпечив острови на час своєї відсутності й позбувся Аші як загрози. «І добряче пореготав до того ж». Трис Ботлі розповідав, що на весіллі Юрон замість нареченої поставив тюленя. «Сподіваюся, Ерик не наполягав на шлюбній ночі»,— відповіла тоді Аша.
«Додому я повернутися не можу,— подумала Аша,— однак і тут надовго залишатися не наважуся». Її нервувала тиша цих лісів. Усе своє життя Аша провела на островах і кораблях. Море ніколи не мовчить. Хлюпотіння хвиль, які б’ються у скелястий берег, у неї у крові, але в Пущанському Насипі хвиль немає... тільки дерева, нескінченні дерева, сосни-солдати і чатові дерева, буки, ясені і прадавні дуби, каштани, залізодерева і ялинки. Шелестіли вони тихіше за море, й Аша їх чула тільки за вітряної погоди: тоді їхнє зітхання долинало звідусіль, немов дерева перешіптувалися невідомою мовою.
Сьогодні шепотіння здавалося гучнішим, ніж зазвичай. «Це шурхотить сухе брунатне листя,— запевнила себе Аша,— і на вітру риплять гілки». Вона відвернулася од вікна, од лісу. «Мушу знову відчути палубу під ногами. А оскільки це неможливо, треба хоч поїсти». Сьогодні вона випила забагато вина, хліба з’їла зовсім мало, а тої чудової смаженини навіть не скуштувала.
У ясному світлі місяця легко було відшукати свій одяг. Аша вдягнула цупкі чорні бриджі, стьобану сорочку й зелену шкірянку, броньовану сталевими пластинами. Лишивши Карла з його снами, вона вийшла на зовнішні сходи фортеці, і сходинки зарипіли під її босими ногами. Один з чатових, які патрулювали стіни, побачив, як Аша спускається, і привітально підніс списа. Аша у відповідь свиснула. Коли вона перетинала двір дорогою на кухню, забрехали собаки Галбарта Гловера. «Добре,— подумалося їй.— Це заглушить шелестіння дерев».
Вона саме відрізала собі трикутник жовтого сиру з головки завбільшки з колесо, коли на кухню зайшов Трис Ботлі, закутаний у товсту шубу.
— Королево,— привітався він.
— Не глузуй з мене.
— Ви завжди правитимете у моєму серці. Хай скільки бевзів зійдеться на царезборах порепетувати, а цього їм ніколи не змінити.
«І що мені робити з цим хлопчиком?» Аша не мала сумнівів у його відданості. На горі Наґа він не тільки її підтримав і викрикував її ім’я, але й після всього перетнув море, щоб приєднатися до неї, покинувши свого короля, рідню й домівку. «Але кинути Юронові виклик в обличчя він не наважився». Коли Вороняче Око вивів флот у море, Трис просто відстав, а змінив курс тільки тоді, коли інші кораблі пропали з поля зору. Проте навіть це вимагало мужності: на Острови Трис уже не зможе повернутися.