Важче було зрозуміти, про що марив її почесний гість. Блідошкірий, стрункий, з яструбиним обличчям чоловік, що поділяв з нею високий стіл на помості, сяяв розкішшю у шатах брунатно-червоного шовку та парчі. Його лиса голова блищала під смолоскипами, поки він дрібними вишуканими укусами прикінчував плід смоковниці. А коли голова Цзаро Чжуана Даксоса оберталася услід танцівникам і танцівницям, то на носі в нього мерехтіли й переливалися коштовні опали.
На честь високого гостя Даянерис вбралася у карфійську сукню коштовного золототканого лілового шовку, викраяну так, щоб лишати ліву грудь оголеною. На плечі, спливаючи легким водоспадом майже до соска, лежало її сріблясто-золоте волосся. Половина гостей у палаті крадькома кидала на неї погляди, але Цзаро був не такий. «Утім, як і у Карфі.» Звабити на свій бік купця-магната жіночими чарами вона не могла. «Але ж мушу звабити хоч якось.» Купець прибув із Карфу на галеасі «Шовкова хмара» у супроводі тринадцяти менших галер, наче відповідь на її молитву. Меєринська торгівля майже вмерла, відколи Даянерис припинила продаж невільників, але Цзаро мав статки та змогу відновити її.
Тамбурини шалено застукотіли, троє дівчат стрибнули вище від вогнів і закрутилися у повітрі. Танцюристи-чоловіки упіймали їх, охопили руками за стани і насунули собі на прутні. Дані побачила, як жінки вигинають спини і огортають ногами спини коханців; сопілки пристрасно заплакали, чоловіки заходилися встромлятися у лад музиці. Вона вже раніше бачила, як кохаються інші — дотракійці не ховали своїх любощів так само, як жеребці з кобилами. Але оце зараз вона уперше дивилася, як хіть і пристрасть зливаються з музикою.
Обличчя її розгарячіло та запашіло. «Вина забагато випила» — сказала вона собі, та все ж мимоволі звернулася думками до Дааріо Нахаріса. Того ранку від нього саме примчав гонець. «Буревісники» поверталися з Лазарії, а з ними і її полковник, везучи дружбу народу ягнятників. «Їжу і торгівлю, — виправила вона себе. — Він не зрадив моїх сподівань. І не зрадить надалі. Дааріо допоможе мені врятувати моє місто.» Королеві й цариці так кортіло якомога скоріше побачити його обличчя, попестити його розгалужену на три гілки бороду, розказати про свої негаразди й турботи… але «Буревісники» мали попереду ще багато днів шляху аж з-за Хизайського проходу, а вона мала царство, яким мусила правити.
Між ліловими стовпами висіли хмари запашного диму. Танцюристи стали на коліна, схиливши голови.
— Надзвичайно, — мовила їм Дані. — Не пригадаю, коли бачила таку вишуканість, таку красу.
Вона кивнула до Резнака мо’Резнака, і підстолій поспіхом кинувся на заклик. Його лису зморшкувату голову всіяли дрібні крапельки поту.
— Проведіть наших гостей до лазень — хай освіжаться. А тоді пригостіть напоями та наїдками.
— Матиму за велику честь, препишна царице.
Дані простягла келиха убік, щоб Іррі його наповнила. Вино було солодке та міцне, відгонило пахощами східних прянощів і далеко переважало смаком поганенькі гіскарські вина, якими повнився її кухоль донедавна. Цзаро роздивився плоди на поданій Джихікі тарелі та вибрав собі хурму. Її жовтогаряча шкуринка пасувала до кольору коралів у нього в носі. Купець відкусив шматочок і закопилив губи.
— Надто терпка.
— Шановний пан віддає перевагу чомусь солодшому?
— Надмір солодкого придушує всяке задоволення. Тоді як терпкі плоди та терпкі жінки надають життю свіжості та смаку. — Цзаро вкусив ще шматочок, пожував, проковтнув. — Даянерис, люба царице, я не маю слів сказати, яку насолоду відчуваю знову в вашій осяйній присутності. Якийсь час тому з Карфу випливла мала дитина — розгублена, збентежена, хай і прекрасна понад усе в світі. Я вже боявся, що та дитина знайшла за морями свою лиху долю… аж раптом знаходжу її на престолі стародавнього міста у славі та силі, оточену могутнім військом, яке вона зібрала начебто з мрій та казок.
«Ні, — подумала Даянерис, — моє військо зібране вогнем та кров’ю.»
— Рада приймати вас у себе, друже. Втішно знову бачити ваше обличчя.
«Я тобі не вірю й не повірю, але ти мені потрібен. Мені потрібні твої Тринадцятеро, твої кораблі й твоя торгівля.»
Багато століть поспіль Меєрин разом із містами-посестрами Юнкаєм та Астапором тримав у своїх руках торгівлю живим товаром. Саме тут дотракійські хали та людолови з Василіскових островів продавали здобич, а решта світу приїжджала її купувати. Без рабів Меєрин мало що мав запропонувати купцям. У гіскарських горах вдосталь було покладів міді, але цей метал не мав уже тієї ціни, що за віків минулих, коли світом правив спиж, а не залізо. Колись уздовж берегів затоки росли могутні кедри, та вони давно згинули під сокирами Старого Царства чи у вогні драконів за тих часів, коли Гіс ішов війною на Валірію. А щойно зникли дерева, відтак і плодючий ґрунт спікся під гарячим сонцем та розвіявся червоними хмарами.