— Та припиніть! — Вона ухопила вишню з миски на столі й кинула йому в ніс. — Може, я й надто юна дівчина, але не така дурна, щоб вийти за чоловіка, котрий розглядає таріль ягід прискіпливіше, ніж мою цицьку. Я ж бачила, на кого з танцюристів ви витріщалися.
Цзаро витер сльозу з обличчя.
— На тих самих, що й ваша милість, здається мені. От бачите — навіть у цьому ми схожі. Якщо не хочете брати мене собі за чоловіка, я вдовольнюся становищем вашого раба.
— Я не бажаю мати рабів. Я вас звільняю.
Ніс, прикрашений коштовним камінням, являв із себе надто вже звабливу ціль. Цього разу Дані кинула в неї морелею. Але Цзаро упіймав плід у повітрі та відкусив шматочок.
— Відки взялися ці божевільні думки? Чи не слід мені вважати себе щасливцем, що ви не звільнили моїх невільників, поки гостювали в мене у Карфі?
«Я тоді була королевою-жебрачкою, а ти — Цзаро з Тринадцятьох, — подумала Дані, — і хотів ти від мене лише моїх драконів.»
— Ваші невільники здалися мені задоволеними своєю долею. З ними добре поводилися. Очі мені відкрилися лише у Астапорі. Ви знаєте, як роблять і навчають Неблазних?
— Жорстоко, не маю сумніву. Коли коваль кує меча, то розпечує його вогнем, б’є молотом, а тоді занурює у крижану воду, щоб загартувати. Якщо хочете скуштувати солодких плодів, добре поливайте дерево.
— Але це дерево поливали кров’ю.
— Як іще виховати воїна? Ваша преосяйність мали задоволення спостерігати за моїми танцівниками. Вас не здивує, що всі вони — раби, вирощені та навчені у Юнкаї? Вони танцюють, відколи почали ходити. Але ж як інакше досягти подібної досконалості? — Він ковтнув вина зі свого келиха. — І в усіх мистецтвах пристрасного кохання вони теж досягли вишуканої майстерності. Я гадав подарувати їх вашій милості на знак приязні.
— Даруйте сміливо. — Дані аніскільки не здивувалася. — А я подарую їм волю.
Цзаро болісно зіщулився.
— І що ж вони робитимуть із вашою волею? Це наче подарувати рибі сталеву кольчугу. Адже їх призначено лише для танцю та розваги.
— Призначено ким? Господарями? Можливо, ваші танцівники радше б мурували будинки, пекли хліб або орали ріллю. Ви їх питали?
— Можливо, ваші слони радше б стали солов’ями. Тоді замість солодких пісень меєринські ночі повнилися б гучним ревищем, а дерева падали б під вагою сірих пташок. — Цзаро зітхнув. — Даянерис, щастя моє і розрада, під вашою прекрасною юною груддю б’ється ніжне серце… але прийміть пораду від старшої та мудрішої голови. Речі не завжди є такими, якими здаються. Те, що видається злом, насправді може бути добром. Ось приміром, дощ.
— Дощ?! — «Він мене за дурепу вважає, чи за малу дитину?»
— Ми клянемо дощ, коли він ллється нам на голови, та без нього померли б із голоду. Світові потрібен дощ… так само, як невільники. На вашому обличчі я бачу незадоволення, та це правда. Ось візьмімо Карф. У мистецтві, музиці, торгівлі — усьому, що підносить нас над тваринами — Карф стоїть вище від решти людства, як ви сидите на вершині цієї піраміди… але внизу розкіш та велич цариці міст спирається не на цеглу, а на спини рабів. Запитайте себе: якби всі люди мусили порпатися у грязюці задля харчу тілесного, скільки б із них підвели очі до неба і замислилися про зорі? Якби кожен із нас мусив гнути спину, щоб зліпити собі таку-сяку халупу, хто б мурував храми для прославлення богів? Так влаштовано світ: щоб дехто з людей піднісся до величі, решта має скніти у неволі.
Цзаро був занадто красномовний для неї. Дані не мала відповіді — лише болісно-гидке відчуття десь у животі.
— Рабство — не те саме, що дощ, — вимовила вона уперто. — Я на собі знаю, що таке дощ, і не гірше знаю, що таке бути проданою в неволю. Це зовсім не те саме. Ніхто з людей не хоче, щоб ним володіли як майном.
Цзаро мляво знизав плечима.
— Так сталося, що коли я зійшов з корабля у вашому чудовому місті, то натрапив на березі річки на людину, що колись гостювала в моєму обійсті. Раніше то був купець — гендляр рідкісними прянощами та добірними винами. Нині я побачив його голим до пояса, зчервонілим та облупленим під палючим сонцем. Він копав якусь яму.
— Не яму, а рівчак — щоб привести воду з річки до ланів. Ми хочемо посадити квасолю. Бобовим полям треба воду.
— Як люб’язно з боку мого старого приятеля — допомогти копати той рівчак. І як на нього не схоже. Чи можливо, що ніхто не питав його згоди у цій справі? Та ні, неможливо. Ви ж не маєте рабів у Меєрині.
Дані зашарілася.