— Кажуть, що винуватити слід вогкість, — додав він. — Погані випари у повітрі. Прокляття тут ні до чого.
— Загарбники теж не вірили, Хугоре Схиле, — мовила Ізілья. — Люди з Волантису та Валірії підвісили Гарина у золотій клітці й кепкували з нього, поки він закликав до своєї Матері знищити їх. Але вночі води піднялися і потопили усіх, і від того дня вони не знають спокою. Вони лежать там, під водою — ті, хто колись владарював над вогнем. Їхній холодний подих здіймається з мороку глибин і утворює цей туман, а плоть стала кам’яною, як їхні серця.
Пеньок Тиріонового носа люто засвербів, і він його почухав. «Може, стара має рацію. Місце тут справді поганюче. Почуваюся так, наче знову дивлюся на смерть батька в нужнику.» Напевне, і він би з’їхав з глузду, якби мусив решту днів життя сидіти у цьому сірому мороці, чекаючи, поки плоть і кістки остаточно обернуться на камінь.
Але Молодий Гриф, здавалося, не поділяв його похмурого настрою.
— Ану ж хай спробують нас зачепити! Ми їм тоді покажемо, з чого нас роблено!
— Нас роблено з крові та плоті за подобою Батька та Матері, — суворо відповіла септа Лемора. — Благаю тебе облишити порожні вихваляння. Погорда — то прикрий гріх. Кам’яні люди теж колись були погордливі, а Князь-у-Савані — найпихатіший за всіх.
Відблиск червоних жарин додав Тиріоновому обличчю барви.
— То Князь-у-Савані існує насправді? Чи це казка?
— Князь-у-Савані править цими туманами від Гаринових днів і донині, — відповів Яндрі. — Дехто каже: це сам Гарин, що повстав зі своєї водяної могили.
— Мертві не повстають, — рішуче заперечив Хальдон Півмаестер, — і жодна людина не живе тисячу років. Але Князь-у-Савані справді існує. Їх було вже зо два десятки. Коли один помирає, його місце посідає інший. Нинішній — колишній корсар з Василіскових островів, який вважав, що на Ройні можна узяти багатшу здобич, ніж на Літньому морі.
— А, я теж чув, — втрутився Качур, — та мені більше до смаку інша побрехенька. Кажуть, що цей не такий, як інші кам’яні люди, що колись він був мармуровим бовваном, аж одного дня сіра жінка вийшла з туману і поцілувала його вустами холодними, як лід.
— Годі! — мовив Гриф. — Замовкніть усі!
Септі Леморі перехопило подих.
— Що це було?!
— Де? — Тиріон не бачив нічого, крім туману.
— Щось рухалося. Я бачила рясиці на воді.
— Черепаха! — весело вигукнув принц. — Велике гризло, нічого більше.
Він виставив уперед жердину і відштовхнув човен від високого зеленого кам’яного шпилю.
Туман не припиняв чіплятися до човна і людей, вогкий та моторошно холодний. З сірого мороку вигулькнув затонулий храм; Яндрі та Качур налягли на жердини і повільно пройшли від носа до стерна, штовхаючись. Далі мандрівники проминули мармурові сходи, що змією витикалися з болота і закінчувалися зламаним краєм у повітрі. За ними неясно виднілися інші обриси: потрощені стовпи, безголові боввани, дерева з коренями, товщими за їхнє суденце.
— Це було найгарніше і найбагатше місто на всій річці, — мовив Яндрі. — Кройян, місто свят і веселощів.
«Надто багате, — подумав Тиріон, — надто гарне. Спокушати драконів завжди нерозумно.» Потонуле місто оточувало їх з усіх боків. Над головою пролетіла якась істота, плескаючи в тумані блідими шкірястими крилами. Карлик покрутив головою, намагаючись роздивитися, що воно таке, але істота зникла так само швидко, як і з’явилася.
Невдовзі в тумані попереду показалася пляма світла.
— Човен! — скричав голос за водою. — Хто ви такі?
— «Соромлива діва»! — загукав у відповідь Яндрі.
— «Синьовід»! Вгору чи вниз?
— Униз. Шкури та мед, пиво та сало.
— А ми вгору! Ножі, голки, мереживо, льон, пряне вино.
— Що чути зі старого Волантису? — гукнув Яндрі.
— Війна! — долетіла відповідь.
— Де? — закричав Гриф. — Коли?
— Почнеться на поворот року! — відповіли з туману. — Нієсос і Малакво дійшли згоди, і тепер слони показали смуги!
Голос стишився — човен потроху зникав удалині. Пляма світла зменшилася і пропала з очей.
— А чи розумно отак волати через туман до човна, якого ми навіть не бачимо? — запитав Тиріон. — Що як там пірати?
Досі з піратами їм щастило — човен прослизнув озером Чингал уночі, непомічений і недоторканий. Качур одного разу помітив коріб судна, про яке наполягав, що воно належить Уро Немитому. Але «Соромлива діва» була вище за вітром, і Уро — якщо то був Уро — не виявив до них цікавості.