— Пірати не заходять до Смутку, — мовив Яндрі.
— Смугасті слони? — пробурмотів Гриф. — Що ж це буде? Нієсос і Малакво змовилися? Але ж Іліріо заплатив тріархові Нієсосу стільки, що міг би купити його вісім разів з усіма бебехами!
— Золотом чи сиром? — докинув Тиріон.
Гриф розвернувся до нього.
— Якщо не вмієш різати туман своїм гострим язиком, то май ласку тримати його за зубами!
«Так, батечку, — трохи не відповів карлик. — Я мовчатиму. Дякую вам.» Він мало знав про волантинців, та йому здалося, що слони з тиграми мали поважну причину змовитися, коли йшлося про оборону від драконів. «Можливо, сирний король неправильно оцінив становище. Золотом можна купити людину, але вберегти її вірність — лише вогнем та залізом.»
Карлик знову поворушив жарини і дмухнув на них, щоб горіли яскравіше. «Ненавиджу оце. Ненавиджу туман, ненавиджу це місце. І від Грифа теж не в захваті.» Тиріон досі мав при собі отруйні гриби, які висмикнув з землі у садку Іліріо, і бували дні, коли він відчував нестерпну спокусу вкинути їх Грифові у вечерю. Біда полягала в тому, що Гриф майже нічого не їв.
Качур і Яндрі штовхали жердинами. Ізілья крутила стерно. Молодий Гриф відштовхнув «Соромливу діву» від зруйнованої вежі, чиї вікна витріщалися подібно до сліпих чорних очей. Вітрило над головою важко і безсило звисало зі щогли. Вода під човном глибшала, що вже й жердини не торкалися дна річки, але течія несла їх униз, куди треба, аж доки…
Тиріон побачив лише щось важке та велике, горбате та зловісне — воно поставало з річки, наче пагорб на порослому лісом острові або велика скеля, вкрита мохом, папороттю та клаптями туману. Коли «Соромлива діва» наблизилася, обриси проясніли. Коло води стояла дерев’яна фортеця — напівзогнила, вкрита заростями. Над нею стирчали вгору тонкі шпилі, деякі з них — зламані, наче списи розбитого війська. Вежі без дахів, обернуті до неба роззявленими пащами, з’являлися та зникали навколо. Повз човен спливали руїни палат і галерей, могутні примурки, мистецької роботи арки, стрункі стовпи, вишукані тераси та штучні печери…
Все у руїнах, все у спустошенні, все у занепаді.
Усюди ріс та розповзався товстий сірий мох, укриваючи впалі камені великими курганами, звисаючи довгими бородами з веж та стовпів. Чорні стебла вповзали до вікон, витикалися з дверей та проходів, звивалися угору високими кам’яними мурами. Туман ховав три чверті палацу від очей, але й того, що було видно з човна, вистачило Тиріонові, щоб зрозуміти: острівна споруда колись була удесятеро більша за Червоний Дитинець і разів у сто прекрасніша. Він знав тепер, де знаходиться.
— Це Палац Кохання, — промовив він стиха.
— Така була його ройнарська назва, — кивнув Хальдон Півмаестер, — та вже тисячу років його знають як Палац Смутку.
Руїна виглядала сумно, та ще гірше було знати, яка прекрасна та велична стояла вона колись, за часів давно минулих. «Тут колись лунав сміх, — подумав Тиріон. — Буяли яскравими квітами сади, водограї розсипали золото під сонцем. Отими сходами бігли ноги закоханих, а під тією розваленою банею поцілунками скріплювалися незліченні шлюби.» Думки його перекинулися на Тайшу — його пані дружину на такий короткий строк. «То все Хайме, — подумав він з мукою відчаю. — Він був моєю рідною кров’ю, моїм сильним старшим братиком. Коли я був малий, він приносив мені іграшки — обручі від барил, дерев’яні кубики, різьбленого лева. Він подарував мені першу маленьку конячку і навчив нею їздити. Коли він сказав, що купив тебе мені, я й не сумнівався. Та й з якого дива? Адже то був Хайме, а ти — лише дівчисько, яке зобразило, що їй сказали. Я боявся цього від початку — від твоєї першої посмішки в мій бік, від першого доторку до моєї руки. Мій власний батько не зумів мене полюбити. То як би зуміла ти, якщо не за золото?»
Крізь довгі сірі пальці туману Тиріон знову почув низьке тумкання туго напнутої тятиви, стогін князя Тайвина, коли стріла влучила йому нижче живота, ляскіт сідниць на кам’яному сідалі, куди батько впав помирати. «Туди, де шльондрам місце» — сказав він. «Але ж де це місце?» Тиріон понад усе хотів спитати його. «Де ж місце Тайші? Куди вона подалася?»
— Скільки нам ще терпіти цей туман?
— Ще година, і маємо вийти зі Смутку, — відповів Хальдон Півмаестер. — А далі матимемо веселу й легку подорож. За кожним поворотом у пониззі Ройни стоїть село. Навколо тягнуться сади, виноградники, поля пшениці, що золотиться під сонцем. Річкою ходять рибалки, у корчмах готують гарячі купелі й подають солодкі вина. Сельорис, Валісар, Волон Терис вважаються тут лише укріпленими городищами, та у Семицарстві були б містами, і серед найбільших. Гадаю, я…