— Попереду світло, — попередив Молодий Гриф.
Тиріон теж побачив його. «Синьовід, — подумав він, — чи ще якийсь човен.» Але звідкілясь знав, що помиляється. Ніс засвербів, і він заходився люто його чухати. «Соромлива діва» наближалася, світло яскравішало. Наче зірка в тумані, вона манила до себе, загадково виблискуючи вдалині. Та скоро вона розпалася на дві, тоді на три: нерівний рядок вогнів, що здіймалися з води.
— Міст Мрій, — назвав його Гриф. — На прогоні мосту завжди сидять кам’яні люди. Хтось почне при нашому наближенні скиглити та плакати, але навряд чи нас зачепить. Більшість кам’яних — слабкі створіння, незграбні, мляві, недолугі. Наприкінці життя всі вони втрачають рештки розуму, але саме тоді стають найнебезпечніші. Як буде треба, відганяйте їх смолоскипами. І в жодному разі не дозволяйте себе торкнутися.
— Вони нас, можливо, і не побачать, — зауважив Хальдон Півмаестер. — Туман приховуватиме нас, аж доки ми не досягнемо мосту. А тоді промчимо повз них — вони й не встигнуть нічого второпати.
«Кам’яні очі — сліпі очі» — подумав Тиріон. Він знав, що смертельний різновид сірої лускачки починається з кінцівок: спершу сверблячка на кінчиках пальців, почорніння нігтів на ногах, втрата чутливості. Потім оніміння переповзає на долоні, вище кісточок на ноги, плоть починає кам’яніти, холоднішати, шкіра нещасного набуває сірого відтінку, схожого на камінь. Тиріон чув, що від сірої лускачки є три надійних способи лікування: меч, сокира та м’ясницький ніж. Інколи відрубування вражених частин тіла зупиняло розповсюдження хвороби — та він знав, що не завжди. Багато людей віддавали у жертву одну ногу чи руку, а потім помічали, як починає сірішати друга. Тоді зникала остання надія. Коли скам’яніння сягало обличчя, людина зазвичай втрачала зір. Наприкінці хвороба оберталася всередину — на м’язи, кістки та решту всього, що є в людському тілі.
Міст попереду потроху виростав у очах. «Мостом Мрій» назвав його Гриф, але мрія виявилася потрощеною і зруйнованою. Світлі кам’яні арки збігали геть у туман, від Палацу Смутку до західного берега річки. Половина з них стояла зруйнована, прибита до землі вагою сірого моху, що лежав згори велетенськими купами; звивисті чорні лози повзли ними з води, наче товстелезні змії. Широкий дерев’яний прогін мосту прогнив наскрізь, але деякі з ліхтарів, що облямовували шлях, ще й досі жевріли, запалені. Коли «Соромлива діва» наблизилася, Тиріон побачив при світлі обриси кам’яних людей, що безладно мулялися навколо вогнів, наче мляві сірі метелики. Дехто був зовсім голий, інші — вдягнені у щось на кшталт саванів.
Гриф добув із піхов меча.
— Йолло, запали смолоскипи. А ти, малий, забирай Лемору вниз і сам ховайся там.
Молодий Гриф кинув на батька упертий погляд.
— Лемора сама знає, де ховатися. А я залишуся тут.
— Ми присягалися захищати тебе, — тихо промовила Лемора.
— Мене не треба захищати. Я пораюся з мечем незгірш Качура. Я сам уже наполовину лицар!
— А на іншу половину — малий хлопчина, — відповів Гриф. — Роби, що наказано. Мерщій!
Юнак стиха вилаявся і жбурнув свою жердину на чардак. У тумані стукіт породив дивне відлуння — якусь хвилину здавалося, що жердини сиплються з неба і падають навколо них.
— Чому це я мушу тікати і ховатися? Хальдон лишається нагорі, Ізілья теж. Ба навіть Хугор!
— Еге ж, — відповів Тиріон, — але ж я на зріст невеличкий і легко сховаюся хоч би за качку.
Він устромив півдесятка смолоскипів у вугілля жарівниці й дочекався, щоб зайнялося просякле олією ганчір’я. «Не витріщайся у вогонь» — сказав він подумки сам собі. Адже вогонь робить сліпим у темряві.
— Але ж ти карлик!… — з гіркотою вигукнув Молодий Гриф.
— Ой, викрили мою таємницю! — вишкірився Тиріон. — Так, я на зріст менший за половинку Хальдона. І моя смерть — як блазня пердь: чи сміх, чи гріх, а всім начхати.
«А найбільше — мені.»
— Що ж до тебе… ти є все.
— Карлику, — мовив Гриф, — я тебе застерігав…
З туману пролунав скорботний лемент — високий, тремтливий, ледве чутний. Лемора обернулася, здригаючись.
— Рятуй нас, Седмице!
Зруйнований міст лежав попереду за якісь два сажні. Навколо його підпорних стовпів вода вирувала піною, наче з рота навіженого безумця. За сорок стоп угорі під миготливим ліхтарем стогнали та бурмотіли кам’яні люди. Більшість із них звернули на «Соромливу діву» не більше уваги, ніж на колоду в воді. Тиріон міцніше стиснув смолоскипа і раптом помітив, що затамував подих. І ось вони опинилися під мостом; з обох боків стояли білі стіни з важкими сірими запонами сірої мшеді, навколо човна сердито крутилася піна. Одну мить здавалося, що човен зараз вріжеться у підпору праворуч, але Качур щосили уперся жердиною, відштовхнув суденце на середину проходу, і ще за кілька ударів серця вони попливли рівно та безперешкодно.