— Зер-рна, зер-рна, зер-рна!
— Зерно везуть для вільного народу, — відповів Джон. — А тобі зась.
І подумав несамохіть, чи не доведеться взимку поїсти усіх круків, щоб побачити наступну весну.
Братчики на возах теж бачили обличчя — Джон не мав про те сумніву. Ніхто не сказав ані слова, та послання легко читалося кожним, хто мав очі. Колись Джон почув слова Манса Розбишаки про те, що усі колінкарі — вівці.
— Добрячий пес зуміє випасти отару овець, — казав Король-за-Стіною. — Щодо вільного народу… серед нього є сутінькоти, а є камені. Одні нишпорять, де їхня воля, а собак шматують на клапті. Інші з місця не зрушать, якщо не дати їм копняка.
Проте ані сутінькоти, ані камені, скидалося, не хотіли відмовлятися від богів, яких шанували все життя, і схилятися перед тим, якого ледве знали.
На північній околиці Кротовини вони натрапили на третього спостерігача, врізаного у велетенський дуб, що позначав кордон селища. Його глибокі очі втупилися у королівський гостинець. «Недружнє обличчя» — подумав Джон Сніговій. Обличчя, карбовані на оберіг-деревах першолюдьми або дітьми лісу за часів давно минулих, найчастіше були суворі або сердиті. Але великий дуб виглядав особливо розлюченим — наче ось вирве корені з землі та посуне на них із жахливим ревінням. «Його рани такі ж свіжі, як у тих людей, що його різьбили.»
Кротовина завжди була більшою, ніж здавалася на вигляд — під землею ховалася найрозлогіша її частина, вкрита від холоду та снігу. Нині їй довелося остаточно перебратися під землю. Магнар теннів знищив порожні домівки вогнем, коли йшов у напад на замок Чорний, і лишив на поверхні самі купи чорних колод та старе обсмалене каміння… але під морозним ґрунтом нікуди не поділися глибокі льохи, склепіння та проходи — саме там тепер ховався вільний нарід, скупчившись у пітьмі, наче кроти, від яких селище в сиву давнину взяло собі ім’я.
Вози розташувалися серпом перед рештками сільської кузні. Неподалік юрба розпашілих дітлахів будувала снігову фортецю — але розбіглася навсібіч, побачивши братчиків у чорних строях. Діти притьмом зникли в одній чи іншій дірці у землі, а за мить звідти почали виникати дорослі. З ними прийшов сморід — тяжкий сопух, складений із немитих тіл та непраного одягу, людського посліду та сечі. Джон побачив, як один із його людей затиснув носа і сказав щось іншому коло себе. «Напевне, пожартував про пахощі свободи» — здогадався він. Чимало братчиків уже вправлялися навперейми у жартах про сморід дикунів, оселених у Кротовині.
«Невігластво, ніщо більше» — подумав Джон. Вільний нарід охайністю мало відрізнявся від Нічної Варти; серед тих і тих стрічалися як неабиякі чистуни, так і рідкісні нечупари, а більшість була ні те, ні се. Сморід Кротовини не мав у собі нічого надзвичайного — він утворився з випарів та видихів тисячі людей, напханих у помешкання, викопані хіба що для сотні.
Дичаки навчені були цього танку ще з минулих разів. Без жодного слова вони вишикувалися в черги до возів. На кожного чоловіка припадало по дві жінки, чимало з них із дітьми — блідими кощавими створіннями, що сторожко чіплялися за материні спідниці. Немовлят на руках Джон майже не побачив. «Грудні немовлята вимерли під час переходу, — зрозумів він, — а хто пережив битву, ті померли у королівському полоні за палісадом.»
Бійцям велося трохи легше. На королівській раді Юстин Масей доповів, що князь Гарвуд Зруб нарахував три сотні чоловіків дорослого віку, здатних тримати зброю. «Мають бути і списниці. П’ятдесят, шістдесят… може, сотня набереться.» Джон знав, що Зруб порахував і тих чоловіків, які отримали поранення чи каліцтва. Він таких сам бачив зо два десятки: на грубих костурах, з порожніми рукавами чи без долонь, однооких чи з порубаними обличчями, безногого, якого несли приятелі. Всі до одного — сірі від поневірянь, кощаві з голоду. «Зламані, зневірені, — подумав він. — Живими мерцями бувають не лише упирі за Стіною.»
Утім, не всі воїни з дичаків зламалися та зневірилися. Півдесятка теннів у спижевій лусці стояли купкою біля сходів до одного з льохів, похмуро спостерігаючи і не роблячи спроби приєднатися до інших. У руїнах старої кузні Джон помітив лисого здорованя — Халека, брата Харми Песиголовки. Її свиней, щоправда, ніде не було видно. «З’їли, напевне.» Двійко вдягнених у хутро були рогоноги — дикі та змарнілі, звиклі ходити босоніж навіть снігом. «Серед цих овець знайдеться чимало вовків.»
Коли востаннє він навідував Валу, вона саме так йому і сказала.
— Вільний нарід і колінкарі, Джоне Сніговію, мають більше спільного, ніж різного. Чоловіки є чоловіки, жінки є жінки — хай з якого боку Стіни народилися. Добрі та лихі, звитяжці та мерзотники, люди честі, брехуни, боягузи, горлорізи… ми різного люду маємо вдосталь, і ви теж.