— Ваш батько намагався усіх нас убити, — нагадав він Сігорнові. — Магнар був хоробрий воїн, але зазнав поразки. А якби переміг… тоді хто тримав би Стіну?
Джон відвернувся від теннів до решти.
— Мури Зимосічі теж були міцні й високі. Але Зимосіч нині лежить у руїнах, спалена і сплюндрована. Стіни тоді чогось варті, коли їх захищають люди. Сила Стіни — у її варті.
Старий, що притискав до грудей качан ріпи, вигукнув у відповідь:
— Ви нас убиваєте, голодом мучите, а тепер іще в неволю берете?
Опецькуватий червонопикий чолов’яга заволав на знак згоди:
— Та я краще голим ходитиму, ніж у чорному ганчір’ї на хребті!
Одна зі списниць зареготала.
— Тебе, Дупаку, навіть власна жона голим бачити цурається!
З десяток голосів заговорило одночасно. Тенни щось кричали прадавньою мовою. Малий хлопчина почав плакати. Джон дочекався, поки всі замовкнуть, обернувся до Волохатого Гала і спитав:
— Гале, що ти там казав тій жінці?
Гал збентежився.
— Про харчі, мосьпане? Про яблуко та цибулю? Отак і сказав. Що вона мусить обрати.
— Мусить обрати, — повторив Джон Сніговій. — Кожен із вас. Ніхто не просить вас складати наші обітниці. Мені байдуже, яких богів ви шануєте. Мої власні — старі боги Півночі. Але ви можете вклонятися червоному богові, Седмиці чи будь-кому, хто чує ваші молитви. Мені ж потрібні списи, луки і очі вздовж Стіни.
— Я прийму усіх хлопчиків, старших дванадцяти років, що вміють тримати списа чи накидати тятиву на лука. Беру старих, хворих, калік… навіть тих, кому вже битися несила. Є безліч іншої роботи. Ладнати стріли, доїти кіз, збирати дрова, вичищувати гній зі стаєнь… кінця-краю їй нема. І так, жінок я теж візьму. До красних дів, яких мають боронити зацні лицарі, мені байдуже. Зате списниць візьму стільки, скільки прийде.
— А дівчаток? — запитала дівчинка. На вигляд вона була не старша за Ар’ю, коли Джон бачив її востаннє.
— Від шістнадцяти і старших.
— А хлопчиків чого берете від дванадцяти?!
На півдні у Семицарстві хлопчики дванадцяти років часто вже служили джурами і зброєносцями, а збройної справи навчалися змалку, протягом багатьох років. Дівчатка ж дванадцяти літ лишалися ще малими дітьми. «Та не забувай, що перед тобою дичаки.»
— Гаразд. Беру як хлопчиків, так і дівчаток від дванадцяти років. Але лише тих, які вміють коритися наказам. Це мають затямити усі. Нікого не просять ставати переді мною на коліна. Але я поставлю над вами очільників. Десятники і сотники казатимуть вам, коли вставати з ліжок, коли лягати спати, що їсти і пити, що вдягати. Коли витягати мечі, а коли пускати стріли. Братчики Нічної Варти служать повік. Я цього від вас не вимагатиму, але поки ви на Стіні — маєте коритися моїм наказам. Заперечите, відмовитеся виконувати — скараю на горло. Спитайте в братії, чи це правда. Вони самі бачили.
— Скар-раю, скар-раю! — верескнув крук Старого Ведмедя. — Гор-рло, гор-рло, гор-рло!
— Вибір за вами, — мовив Джон Сніговій до дичаків. — Хто хоче допомогти нам утримати Стіну, повертайтеся зі мною. Вас озброять і нагодують. Решта — забирайте ріпу та цибулю і повзіть по своїх барлогах.
Дівчисько першим рушило вперед.
— Я вмію битися! Моя мати була списницею.
Джон кивнув і подумав: «Їй, мабуть, ще й дванадцяти немає», поки мала уперто продиралася між двома старими чолов’ягами. «Та не мені зараз розкидатися затяжцями.»
Слідом виступило двійко хлопців, на вигляд не старших за чотирнадцять. За ними — порубаний чоловік без одного ока.
— Я теж бачив їх, тих мертв’яків. Краще вже гайворони, ніж вони.
Висока списниця, старий на милицях, кругловидий малий з сухою рукою, молодик, чиє руде волосся нагадало Джонові про Ігритту…
А далі — Халек.
— Не люблю я тебе, ґаво, — прогарчав він, — але Манса я теж не любив. І сестра моя — не дуже. Але ми за нього билися. То й за тебе битимуся, чому ні?
Його слова прорвали греблю. Халек був серед своїх помітною особою. «Манс не помилявся.» Король-за-Стіною колись сказав йому:
— Вільний нарід іде не за іменем і не за латкою зі звірятком, нашитою на одежу. Ці люди не танцюють за монети, їм байдуже, як ти себе величаєш, якого ланцюга чіпляєш на груди і хто був твій дідусь. Вони йдуть за силою. Вони йдуть за чоловіком.
За Халеком пішли його родичі, тоді один із значконосців Харми, далі чолов’яга з її загону і ще кілька людей, що чули перекази про їхні звитяги. Сивобороді старигани, зелені шмаркачі, дорослі вояки у розквіті сил, поранені й каліки, чимала юрба списниць… і навіть троє рогоногів.