Геріс узяв його за плече.
— Почекай трохи. Кілька днів, не більше. Ми перетнули половину світу — май терпець подолати ще кількадесят верст. Десь на північ від Юнкаю ми вхопимо за хвіст потрібну нам нагоду.
— Ну коли ти так кажеш… — мовив Жабик із сумнівом…
…але цього разу боги послухали їхніх молитов, і нагода знайшлася значно швидше. За два дні по тому коло їхнього вогнища спинив коня Гуго Голобрід:
— Гей, дорнійці! До старшинського намету!
— Хто саме? — запитав Геріс. — Ми всі тут дорнійці.
— Ну то всі до намету!
Кислий та похмурий норовом, зі скаліченою рукою, Голобрід колись був полковим скарбником. Потім Строкатий Князь упіймав його на крадіжці зі скарбниці, наказав відрізати три пальці та зробив простим осавулом.
«Що це таке нам придумали?» Досі Жабик не був навіть певний, що полковник пам’ятає про їхнє існування. Але Голобрід уже втік, і питати було нікого. Лишилося забрати здоровила і з’явитися, куди наказали.
— Ні в чому не зізнавайтеся і готуйтеся до бою, — сказав Квентин друзям.
— Я завжди готовий, — буркнув здоровило.
Велике сіре ташне шатро, яке Строкатий Князь полюбляв називати своїм полотняним замком, аж тріщало від люду, коли туди з’явилися ще й дорнійці. Квентинові знадобилася лиш одна мить уторопати, що більшість зібраного у шатрі загалу походила з Семицарства або вихвалялася вестероським родоводом. «Вигнанці та сини вигнанців.» Дик Солома казав, що у полку служить зо шість десятків вестеросців; добра третина з них була тут, рахуючи самого Дика, Гуго Голоброда, Мальовану Меріс та золотоволосого Левіса Ланстера, найкращого полкового лучника.
Був там і Дензо Да-Хан; поруч громадився Кагго. «Кагго Трупорізом» кликало його тепер полкове товариство, хоч і не в обличчя — він мав швидкий на гнів норов і таку ж люту, криву та темну шаблюку, як він сам. Світом гуляло багато сотень прямих валірійських мечів, але лише купка арахів валірійського булату. Ані Кагго, ані Да-Хан не були вестеросцями, але обидва належали до полкової старшини і поважалися Строкатим Князем. «Його правиця і лівиця. Тут готується щось важливе.»
Заговорив сам Строкатий Князь.
— Від Юрхаза надійшли накази, — почав він. — Уцілілі рештки астапорців виповзають зі своїх схованок. У самому Астапорі вже не лишилося нічого, крім трупів, тому вони тікають за місто — багато сотень, а може, й тисяч, голодних та хворих. Юнкайці не хочуть бачити їх коло свого Жовтого Міста. Нам наказано вистежувати їх і або повертати до Астапору, або відганяти далі на північ до Меєрину. Якщо драконова королева схоче їх прийняти — на здоров’ячко. Половина з них хвора на криваву різачку, а хто не хворий, тих треба годувати.
— Юнкай ближчий за Меєрин, — заперечив Гуго Голобрід. — Раптом вони не повернуть, пане полковнику?
— Саме на те, Гуго, ви маєте мечі та списи. Хоча цього разу вам краще прислужаться луки. Тримайтеся щонайдалі від людей з ознаками різачки. Я висилаю половину нашої потуги до пагорбів. П’ятдесят чат по двадцятеро вершників у кожній. Кровоборід має ті самі накази; «Коти» теж вийдуть у поле.
Вояки перезирнулися, кількоро щось пробурмотіли нечутно. Хоч зараз і «Вітрогони», і «Бойові Коти» мали угоди з Юнкаєм, рік тому в Спірних Землях вони билися на протилежних сторонах, і ворожнеча доти ще не згасла остаточно. Кровоборід, полковник «Котів», був запальний та свавільний велетень, що полюбляв гучно ревти та різати людей, а ще не ховав свого презирства до «сивобородих слабаків у строкатому лахмітті».
Дик Солома прочистив горло.
— Перепрошую пана полковника… усі присутні народилися у Семицарстві. Але пан полковник раніше не поділяли хлопців за кров’ю чи мовою. Навіщо тепер посилати саме нас?
— Доречне запитання. Ви маєте рушити на схід, глибоко у пагорби, потім широко обігнути Юнкай, прямуючи на Меєрин. Якщо стрінете астапорців, проженіть на північ або вбийте… але знайте, що мета вашого походу зовсім інша. За Жовтим Містом ви напевне натрапите на кінні чати драконової королеви. «Других Синів» або «Буревісників». Годиться будь-хто. Перебіжіть до них.
— Перебігти? — перепитав лицар-байстрюк, пан Орсон Камінець. — Хочете, щоб ми змінили колір?
— Хочу, — відповів Строкатий Князь.
Квентин Мартел мало не зареготав уголос. «Боги — навіжені створіння.»
Вестеросці незатишно посовалися. Хтось витріщився у кухлі з вином, наче сподівався знайти там мудрої поради. Гуго Голобрід насупив брови.