— Він — моя рідна кров. Брат мого батька. — То була слабка відповідь, і Аша це розуміла.
— Знаєш, яка моя думка?
— Гадаю, зараз дізнаюся.
— Моя думка така, що Аерона вже немає серед живих. Найпевніше, Вороняче Око врізав йому горло. А шукає його Бий-Залізо лише на те, щоб ми вірили у Мокрочубову втечу. Еурон боїться, щоб його не вважали вбивцею родичів.
— Ніколи не дозволяй моєму дядькові таке від тебе почути. Скажи Воронячому Окові, що він боїться убивати родичів — і він заріже власного сина, щоб спростувати твої слова.
Аша вже почувалася майже тверезою. Саме так на неї зазвичай впливав Трістіфер Ботлик.
— Навіть якщо ти знайдеш свого дядька Мокрочуба, ви двоє напевне програєте. Ви обоє стояли на король-вічі й не можете казати, що його скликали не по правді, як колись твердив Торгон. Ви зв’язані його присудом за всіма законами богів та людей. Ти…
Аша зморщила чоло і перепитала:
— Ану чекай. Торгон? Який ще Торгон?
— Торгон Спізнілий.
— Він начебто був королем за Віку Звитяжців. — Аша пам’ятала про нього це, але більше нічого. — То й що?
— Торгон Герейрон був найстаршим сином короля. Але король був уже старий, а Торгон — надто непосидючий, тож коли його батько помер, він саме набігав на Мандер зі своєї твердині на Сірощиті. Його брати навіть не надіслали йому звістки, а хутенько скликали король-віче, гадаючи обрати когось поміж себе для плавникової корони. Але капітани та королі натомість обрали королем Уррагона Дівера. Перше, що зробив новий король — наказав, щоб усіх синів старого короля стратили. І їх стратили. Відтоді люди кликали його Синорізом, хоча вбиті й не були його синами. А правив він майже два роки.
Тепер Аша пригадала, про що мова.
— Торгон повернувся додому…
— …і оголосив король-віче недійсним, бо не проголошував на ньому своє право на престол. Синоріз на додачу до жорстокості показав себе ницим та тупим, і коли відвернув від себе останніх друзів, то жерці проголосили його позбавленим престолу, панство підняло повстання, а власні капітани порубали його на шматки. Відтак Торгон Спізнілий став королем і правив сорок років.
Аша вхопила Тріса Ботлика за вуха, притягла до себе і поклала на вуста палкий поцілунок, а відпустила вже задиханим і розпашілим.
— Що це таке було? — запитав він.
— Це називають поцілунком, Трісе. Втопи мене як останню дурепу — я мала б пам’ятати!
Раптом вона замовкла і нашорошилася. Коли Тріс спробував щось сказати, вона на нього цитьнула і ще дослухалася.
— Це ріг. Хагенів ріг.
Перша її думка була про чоловіка. Невже Ерік Бий-Залізо дістався аж сюди у пошуках своєї збіглої дружини?
— Все ж таки Потоплий Бог мене любить. Я сижу тут, гадаю знічев’я, що мені робити, і раптом він од щедрот своїх посилає мені ворогів! — Аша скочила на ноги і вкинула кинджал назад до піхв. — Битва сама прийшла до нас!
Досягши замкового дворища, вона вже не йшла, а бігла підтюпцем. Тріс трусив у неї по п’ятах. І все-таки вони спізнилися — бійка скінчилася. Аша знайшла двох скривавлених північан коло східної стіни недалечко від потерни; над ними стояли Лорен Довга Сокира, Шестипалий Харл та Язикатий Грім.
— Кром та Хаген побачили, як вони лізуть через стіну, — пояснив Язикатий.
— Лише ці двоє? — запитала Аша.
— П’ятеро. Ми вбили двох, як вони ще й не перелізли, а Харл — іще одного на бойовому ході. Оці двоє дісталися дворища.
Один із двох був уже мертвий; його кров та мізки вкривали лезо довгої Лоренової сокири. Але другий ще дихав зсудомлено, хоча спис Язикатого Грома прип’яв його до землі у калюжі крові, що потроху розтікалася навколо. Обидва були вдягнені у виварену шкіру та строкаті брунатно-зелено-чорні кобеняки з нашитими навколо голови та плечей гілками і листям.
— Хто ти такий? — запитала Аша пораненого.
— З Кремінців я. А ти хто?
— Аша з дому Грейджой. Цей замок належить мені.
— У Жбирі сидить Галбарт Гловер. Каракатицям тут не місце.
— Скільки вас тут? — завимагала Аша. Коли той не відповів, вона ухопилася за спис Язикатого і крутнула. Північник скрикнув від болю; рана почала знову спливати кров’ю. — Навіщо ви прийшли?
— Заради пані, — відповів він, трусячись. — О боги, спиніться! Ми прийшли по пані. Врятувати її. Нас було п’ятеро.
Аша глянула йому просто в вічі й побачила там брехню. Налягла на списа, знову крутнула його в рані.
— Скільки ще? — засичала вона. — Кажи, бо помиратимеш до світанку!