Джон почувався так, наче йому було років шістдесят. «То все чорні сни, — подумав він, — і провина.» Думки несамохіть поверталися до Ар’ї. «Я не в змозі їй допомогти. Ніяк і нічим. Я відкинув усі родинні зв’язки, коли проказав обітниці. Якби хтось із моїх людей сказав, що його сестра в небезпеці, я б перший йому відповів, що це не клопіт братчика Нічної Варти.» Щойно людина проказувала обітниці, його кров ставала чорною. «Чорною, як серце байстрюка.» Джон колись замовив Мікенові меча для Ар’ї — клинок бравів, легкий і невеличкий, припасований до її руки. «Голку.» Йому стало цікаво, чи Голка досі з нею. «Штрикай гострим кінцем» — так він їй сказав. Але якщо вона спробує штрикнути Байстрюка, то згубить власне життя.
— Сніг-сніговій, — бурмотів крук воєводи Мормонта. — Сніг-сніговій.
Раптом йому все навкруги остогидло; не стало сили всидіти хоч мить. За дверми Джон знайшов Привида, що гриз бичачу кістку, намагаючись дістатися мозку.
— Коли це ти повернувся?
Лютововк підвівся на ноги, покинув кістку і затрусив за Джоном.
Коло дверей зсередини стояли Мулій та Барило, спершись на списи.
— Там такий мороз, мосьпане, ой лишенько! — застеріг Мулій крізь вогняно-руду кущаву бороду. — Ви надовго?
— Ні. Лише по ковток повітря.
І Джон ступив за поріг у ніч. Небо повнилося зірками, вітер летів уздовж Стіни. Навіть місяць виглядав змерзлим — його ликом бігли дрібні сироти. Коли Джона наздогнав перший порив вітру, то миттю прорізав шари вовни і вивареної шкіри, змусив зацокотіти зубами. Джон рушив дворищем просто в пащу вітрові; поли кобеняка плескали за спиною. Привид трусив слідом. «Куди це я? Що я роблю?» Замок Чорний стояв тихий, мовчазний, вежі та палати ховалися у темряві. «Ось розкинулося моє панство, — подумав Джон Сніговій. — Мій палац, мій дім, моє володіння. Чорна руїна.»
У тіні Стіни під руку йому трапилося хутро лютововка. На пів-удару серця ніч ожила тисячею запахів, а потім Джон Сніговій почув хрускіт кірки на латці старого примерзлого снігу. Хтось стояв просто за ним — зрозумів він раптом. Хтось, чий запах був теплий, як літній день.
Коли Джон обернувся, то побачив Ігритту.
Вона стояла попід зчорнілими каменями Воєводської Вежі, огорнута пітьмою та спогадами. Місяць світив їй крізь волосся — руде волосся, поціловане вогнем. Коли Джон його побачив, серце підскочило йому з грудей до горла.
— Ігритто! — покликав він.
— Снігу-воєводо, — відповів голос Мелісандри.
Від несподіванки Джон аж сахнувся.
— Пані Мелісандро. — Він зробив крок назад. — Я сплутав вас… із деким іншим.
«Вночі усі шати сірі.» Але її раптом стали червоними. І тепер він не розумів, як міг сплутати Мелісандру з Ігриттою. Жриця була вища, тендітніша, старша, хоча місячне сяйво змило роки з її обличчя. Туман здіймався з її ніздрів та рук, оголених під холодом ночі.
— Ви собі пальці відморозите, — застеріг Джон.
— Якщо така буде воля Ра-Гльора. Сили ночі нездатні торкнутися того, чиє серце омито святим вогнем Господа.
— Мене турбує не ваше серце. Лише ваші руки.
— Насправді важить лише серце. Відкинь розпач, Снігу-воєводо. Розпач — зброя ворога, чиє ім’я не можна називати. Твоя сестра ще не втрачена для тебе.
— Я не маю сестри.
Слова різали, мов ножі. «Що ти знаєш про моє серце, жрице? Що ти знаєш про мою сестру?»
Мелісандра, здавалося, звеселилася, наче від дотепного жарту.
— І як її звуть — ту сестру, якої ти не маєш?
— Ар’я. — Голос його був хрипкий. — Насправді вона зведена сестра, бо…
— …бо сам ти вродився байстрюком. Я не забула. Я бачила твою сестру в моєму вогні. Бачила її втечу від шлюбу, до якого її змушують. Вона тікала сюди, до тебе. Дівчинка у сірому на коні, що помирав. Я бачила її ясно, як день. Цього ще не сталося, але станеться. — Мелісандра подивилася на Привида. — Можна мені торкнутися твого… вовка?
Джонові стало незатишно.
— Краще не треба.
— Він мені не зашкодить. Ти звеш його Привидом, так?
— Так, але…
— Привиде! — проспівала Мелісандра вовче ім’я, наче пісню.
Вовк потрусив до неї, сторожко обійшов колом, принюхався. Коли вона простягла руку, обнюхав і її, потім тицьнувся носом у пальці.
Джон видихнув хмарку пари.
— Він не завжди такий…
— …привітний? Він теж прагне тепла, як усі. Бо й сам — живе тепло.
Очі її палали у темряві двома червоними зірками. На шиї виблискував рубін, наче третє око, яскравіше за інші два. Джон колись бачив, як очі Привида червоніють так само — коли спіймають світло.