— Гаразд, воля ваша. Еде! Відведи Привида до моїх покоїв.
Мелісандра сприйняла наказ за знак і відіслала також свою сторожу. Вдвох із Джоном вони перетнули дворище; навколо падав сніг. Жриця рухалася так близько до Джона, як тільки сміла — досить близько, щоб відчувати недовіру, яка витікала з нього, наче чорний туман. «Він мене не любить і не полюбить. Але скористається на спільне добро. Цього буде досить.»
Мелісандра вже танцювала цей танок зі Станісом Баратеоном, ще на початку всього. Правду кажучи, юний воєвода і її король мали більше спільного, ніж кожен із двох охоче б визнав. Станіс був другим сином, що зростав у тіні брата — саме так, як Джон Сніговій, уроджений байстрюком, ріс затьмарений своїм законним братом, загиблим звитяжцем на прізвисько Молодий Вовк. І Станіс, і Джон звикли ні в що не вірити, нікому не довіряти, до всього плекати підозру. Єдиними богами, яким вони насправді вклонялися, були честь та обов’язок.
— Ви не спитали про свою сестру, — мовила Мелісандра, поки вони видиралися звивистими сходами Король-Башти.
— Я вам казав, що не маю сестри. Коли ми проказуємо обітниці, то залишаємо родичів позаду. Я не можу допомогти Ар’ї, хай як…
Ступивши до покою, Джон запнувся і замовк. Усередині за Мелісандриним столом сидів дичак і кинджалом намащував масло на відірваний од паляниці шмат теплого чорного хліба. Жриці втішно було бачити, що кістяний обладунок знову на ньому. Тріснутий череп велетня — його шолом — лежав на лаві попід вікном.
Джон Сніговій напружився.
— Ти!
— Снігу-воєводо!
Дичак вишкірився повним ротом гнилих поламаних зубів. Рубін на зап’ястку поблискував у вранішньому світлі, наче тьмяна червона зірка.
— Що ти тут робиш?
— Снідаю. Сідай і частуйся.
— Я не зломлю з тобою хліба.
— Тобі ж гірше. Паляниця тепла, щойно з печі. Хліб пекти Гоб вже трохи навчився. — Дичак відкусив шматок і почав жувати. — А я ж тебе, воєводо, міг би навідати, коли схочу. Твоя сторожа коло дверей — то несмішний жарт. Людина, що півсотні раз видиралася Стіною, авжеж дістанеться твого вікна. Та який зиск тебе вбивати? Гайворони оберуть замість тебе когось гіршого.
Торохкало прожував хліб, ковтнув.
— Чув я про твоїх розвідників. Дарма ти не вислав мене з ними.
— Щоб ти зрадив їх Плакунові?
— Отакої! Хто б оце раптом завів про зраду? Як там звали твою дичацьку дружиноньку, га, Сніговію? Часом не Ігриттою? — Дичак обернувся до Мелісандри. — Мені знадобляться коні. З півтузня добрих, швидких та витривалих. І сам-один я нічого не зможу. Дайте мені за помічниць кілька списниць, що сидять у Кротовині. Для справи краще згодяться жінки — я тут одну штуку придумав, саме на цю нагоду… Та й дівчина охочіше їм довіриться.
— Про що це він? — запитав Сніг-воєвода.
— Про твою сестру. — Мелісандра поклала йому руку на передпліччя. — Ти не можеш її врятувати, а він може.
Сніговій рвучко викрутився з її пальців.
— Оце вже ні! Ви не знаєте це створіння. Якби Торохкало мив руки сто разів на день, то й тоді не відмив би від крові! Він урятує Ар’ю?! Та він її зґвалтує і заріже! Нізащо! Я не дозволю! Оце ви бачили у своїх вогнях, шановна пані?! То вам, напевне, очі попелом позасипало. Якщо він спробує хоч крок ступити з замку Чорного без мого дозволу, я йому сам голову зітну!
«Він не лишає мені вибору. Хай буде так.»
— Деване, залиш нас, — мовила вона.
Зброєносець вислизнув геть і зачинив за собою двері. Мелісандра торкнулася рубіна в себе на шиї та проказала слово, яке чудернацько відбилося від кутків покою і химерно скрутилося у її вухах, наче хробак. Дичак почув одне, гайворон — інше, та жодне з почутого не було тим словом, яке зірвалося з її вуст. Рубін на дичаковій руці потемнів, пасма світла і тіні навколо нього смикнулися і розвіялися.
Кістки залишилися, де й були — торохтливі ребра, пазурі, зуби вздовж рук та плечей, велика жовта ключиця поперек карку. Тріснутий череп велетня лишився тріснутим черепом велетня — жовтим, вишкіреним зловісною плямистою посмішкою.
Але вдовиний клин розчинився і зник. Брунатні вуса, вузлувате підборіддя, жовта зморшкувата шкіра, малі темні очиці — усе кудись розпливлося. Крізь довге брунатне волосся поповзли сірі пальці сивини. Сміховинки з’явилися у кутиках рота. А ще чолов’яга став дебеліший, ширший у раменах, довгоногий, прямий та високий, з чисто голеним, обвітреним обличчям.
Сірі очі Джона Сніговія полізли йому на лоба.
— Манс?!