— Це я теж помітив.
— І що будете робити?
— Важко сказати. Справа непроста. — Князь Руз знайшов порожній кухоль, витер скатертиною і налив собі з глека. — Схоже, не лише Мандерлі полюбляє лаштувати собі бенкети.
— Насправді це ви мали б наказати влаштувати бенкет — привітати мене з поверненням! — поскаржився Рамзай. — І не в цій обісцяній халупі, а у Курган-Палатах!
— Курган-Палати не мої, щоб я там наказами розкидався, — м’яко пояснив його батько. — Я в них лише гість. І замок, і місто належать пані Турстан, а тебе їй аж бачити несила.
Рамзаєве обличчя почорніло.
— А якщо я їй цицьки одріжу і згодую своїм дівчаткам, то зразу стане сила? А як зніму шкіру і накажу собі чоботи пошити?
— Оце навряд. Та й чоботи вийдуть надто коштовні. За них доведеться віддати Курганище, дім Турстан і всіх Ризвелів. — Руз Болтон всівся навпроти сина за стіл. — Барбрея Турстан — молодша сестра моєї другої дружини, донька Родріка Ризвеля, сестра Рогера, Рікарда і мого тезка Руза, найближча родичка решти Ризвелів. Вона мала прихильність до мого покійного сина і підозрює твою причетність до його смерті. Пані Барбрея — така жінка, яка добре вміє плекати старі образи. Май за це належну дяку. Адже Курганище міцно стоїть за Болтонів головне тому, що вона досі винуватить Неда Старка у смерті свого чоловіка.
— Міцно стоїть? — розлючено запирхав Рамзай. — Та вона мені трохи межи очі не плює! Настане день, я підпалю ту купу хмизу, яку вона зве своїм містом — хай тоді плює, щоб загасити!
Руз скривився так, наче пиво, яке він сьорбав маленькими ковтками, раптом скисло і засмерділося.
— Час від часу я починаю сумніватися, чи справді ти вродився од мого сімені. Серед моїх пращурів люди різні бували, та дурнів не водилося. Ні, помовч, я тебе вже наслухався. Так, наразі наше становище здається міцним. Ми маємо могутніх друзів — Ланістерів і Фреїв, нас так-сяк підтримує велика частина півночі… але як гадаєш, що трапиться, якщо раптом на світ з’явиться один із синів Неда Старка?
«Сини Неда Старка мертві, — подумав Смердюк. — Робба замордували у Близнюках, а Брана та Рікона… ми вмочили голови у смолу…» Йому в голові загупало. Він не хотів думати про те, що відбувалося раніше, ніж він взнав своє ім’я. Тоді сталися речі, надто болісні, щоб їх пам’ятати. Спогади різали по живому не гірше, ніж білувальний ніж Рамзая…
— Старкові вовчиська здохли всі до останнього, — мовив Рамзай, плескаючи собі в кухоль ще пива, — і вже не оживуть. Хай лишень їхні вовки пхнуть сюди свої бридкі писки — мої дівчатка хутко роздеруть їх на шматки. Що швидше вони з’являться, то швидше я вб’ю їх знову.
Старший Болтон зітхнув.
— Знову? Ти, здається, обмовився. Ти ніколи не вбивав синів князя Едарда — милих, добрих хлопчиків, яких ми всі так любили. То була справа рук Теона Перевертня, хіба ти забув? Гадаєш, багато наших схильних до підозр та образ друзів лишаться на нашому боці, якщо дізнаються правду? Хіба що пані Барбрея, з котрої ти хочеш зробити собі пару чобіт… ще й не найкращих. Людська шкіра не така міцна, як теляча, і носиться поганенько. За королівським привілеєм ти тепер є Болтоном. Спробуй діяти, як Болтон. Про тебе ходять чутки, Рамзаю. Їх переповідають по всіх усюдах. Люди тебе бояться.
— То й добре.
— Помиляєшся. Зовсім не добре. От про мене ніколи не ходить жодних чуток. Гадаєш, я б тут сидів, якби було інакше? Твої розваги — то твоя справа, я тобі за них не дорікатиму, але ти повинен бути обережнішим. Мирна земля, тихі люди. Я завжди дотримувався цього правила. Тобі варто зробити його своїм.
— То ось чому ви залишили пані Турстан і свою жирну свиноньку-дружиноньку? Щоб приїхати сюди і порадити мені поводитися тихо-мирно?
— Зовсім не тому. Є новини, які тобі варто почути. Князь Станіс нарешті виступив зі Стіни.
Почувши звістку, Рамзай скочив на ноги і заблищав усмішкою на тлустих вогких вустах.
— Він іде на Жахокром?
— На жаль, ні. Арнольф не розуміє, чому. Присягається, що аж зі шкури пнувся, аби лише заманити його до пастки.
— Еге ж, наставляй кишеню. Пошкреби Карстарка — і знайдеш Старка!
— Молодий Вовк так пошкріб князя Рікарда, що тепер старе прислів’я вже трохи далі від правди, ніж було колись. Але годі про Карстарків. Князь Станіс відібрав Жбир-у-Пущі в залізняків і повернув домові Гловер. Ба гірше — за нього стали верховинні роди західних гір. Вуль, Норей, Лиділ та решта. Сила його зростає.
— Наша сила більша.
— Наразі так.
— То й розіб’ємо його зараз. Дозвольте рушити на Жбир!