Едард Старк повернувся до молитви. Бран відчув, як на очі навертаються сльози. Чи його власні, а чи оберіг-дерева? «Якщо заплачу я, чи заплаче зі мною дерево? Чи потече з його очей кривавий сік?»
Решта батькових слів потонула у раптовому стукоті дерева по дереву. Едард Старк розтанув, розчинився, наче туман під вранішнім сонцем. Тепер у божегаї танцювало двійко дітей, вимахувало зламаними гілками і тюгукало одне на одного. Дівчинка була старша і вища. «Ар’я!» — збуджено подумав Бран, спостерігаючи, як вона стрибає на камінь і завзято рубає хлопчика мечем, зробленим з гілки. Та цього ж не могло бути. Якби дівчинка була Ар’єю, тоді хлопчиком був сам Бран, а він ніколи не мав такого довгого волосся. «А ще Ар’я ніколи не лупцювала мене у двобої так, як дівчинка лупцює його.» Вона сікнула хлопчину по стегні так люто, що ноги вилетіли з-під малого, а сам він звалився у ставок і почав галасувати, шалено плескаючи руками.
— Тихо, дурнику! — мовила дівчинка, відкидаючи власну гілку. — Це ж лише вода. Хочеш, щоб Стара Мамка почула і побігла до пана батька?
Вона стала на коліна й витягла брата зі ставка, та перш ніж вони почали знову, видіння зникло.
По тому спалахи видінь почастішали, і зрештою Бран загубився та запаморочився. Більше він не бачив ані батька, ані схожої на Ар’ю дівчинки — лише жінку, важку дитиною, що виринала голою з чорного ставка, капотячи водою, тоді ставала на коліна перед деревом і благала старих богів про сина, що помститься за неї. Далі з’явилася дівчина з брунатним волоссям, струнка, наче спис, що стала навшпиньки і поцілувала у вуста молодого лицаря, на зріст не нижчого за Ходора. Темноокий юнак, блідий та суворий обличчям, зрізав три гілки з оберіг-дерева і переробив їх на стріли для лука. Дерево меншало з кожним новим видінням, поки звичайні дерева ставали пагонами і зовсім зникали, поступаючись іншим деревам, які теж меншали і зникали. А тоді Бран побачив суворе обличчями, високе і могутнє панство у хутрах та кольчугах. Деякі з панів здалися йому схожими на подоби, бачені у крипті, але зникли з очей, перш ніж він пригадав імена.
Далі на його очах чоловік з бородою кинув іншого на коліна перед серце-деревом. Наперед крізь купи темно-червоного листя виступила біловолоса жінка зі спижевим серпом у руці.
— Ні! — вигукнув Бран, — ні, не треба!
Але його не чули — так само, як не чув батько. Жінка схопила бранця за волосся, наклала йому серпа на горлянку і черконула одним швидким рухом. Крізь імлу століть скалічений хлопчик спостерігав, як ноги чоловіка витанцьовують свій останній танок на землі, як життя витікає з нього червоним потоком… і в цю мить Брандон Старк відчув смак крові.
Джон
Ближче до полудня нарешті визирнуло сонце — після семи днів похмурого неба та снігових буревіїв. Деякі замети стали вже вищі за людину, але шафарі всенький день трудилися заступами і вичистили доріжки, як зуміли. На Стіні замиготіли спалахи, кожна тріщина і западина замерехтіла світлою блакиттю.
За сто сажнів од землі стояв і дивився на страхолюдну пущу Джон Сніговій. Серед дерев унизу крутився північний вітер, здіймаючи з найвищих гілок пишні білі хмари скрижанілих сніжинок, схожі на льодяні прапори. Ніщо інше не ворушилося. «Жодних ознак життя.» Це його не заспокоювало. Найстрашніше за Стіною не було живим. І все ж таки…
«Визирнуло сонце, сніг припинився. Може, ще місяць мине, доки ми матимемо таку ж чудову нагоду. А може, аж до весни не розвидніє.»
— Хай Емет збере своїх підопічних, — сказав він Скорботному Едові. — Нам знадобиться супровід. Десятеро розвідників, озброєних драконосклом. Хай готуються вирушити за годину.
— Авжеж, пане воєводо. Хто очолить?
— Я сам.
Кутики Едового рота опустилися ще нижче, ніж зазвичай.
— Дехто каже, воєводі краще сидіти у теплі та безпеці південніше Стіни. Я б такого ніколи не ляпнув, крийте боги, але дехто каже, як от тобі раз.
Джон посміхнувся.
— То хай дехто навчиться припинати язика у моїй присутності.
Раптовий подих вітру гучно заплескав полами Едового кобеняка.
— Краще нам униз, пане воєводо. Бо цей вітер зараз здмухне нас зі Стіни, а до літання я ніколи хисту не мав.
До землі вони поїхали коловоротною кліттю. Дмухав вітер — холодний, наче подих крижаного дракона у казках Старої Мамки, які Джон чув малим хлопчиною. Важка кліть хилиталася на ланцюгу, час від часу шкребла по Стіні, висікаючи з неї струмені крижаних кришталиків, що мерехтіли у сонячному сяйві, наче друзки розбитого скла.