«Клопіт — це доля князя-воєводи» — трохи не відповів Джон. Так вийшло, що похід до Кротовини вже спричинив чимало клопоту, і дичацьке жіноцтво було найменшою його часткою. Приміром, Халек виявився саме таким лютим і непокірним, як він боявся. Та й серед чорної братії були люди, чия ненависть до вільного народу в’їлася аж до кісток. Один з Халекових посіпак вже відшматував у дворищі вухо одному з будівничих. І це, майже напевне, був лише передобідок майбутнього кровопролиття. Старі фортеці слід було відчинити якомога швидше — хоча б на те, щоб відіслати брата Харми з залогою до Глиб-Озера чи Соболиного. На жаль, наразі жоден замок не годився людям за житло, а Отел Ярвик зі своїми майстрами досі намагався так-сяк відновити Ніч-Кром. Ночами Джон Сніговій тривожно питав себе, чи не припустився прикрої помилки, коли не дозволив Станісові погнати всіх дичаків на певну смерть. «Нічого я не знаю, Ігритто, — подумав він, — та й диви, не дізнаюся ніколи.»
За версту від гайку між гіллям голих дерев, з якого облетіло все листя, навскіс падали довгі червоні стовпи тьмяного осіннього світла, плямуючи снігові замети рожевою барвою. Вершники перетнули замерзлий струмок між двох гострих скель, закутих у крижану броню, та поїхали звивистою звіриною стежкою на північний схід. Час від часу сильно дмухав вітер, жалячи очі хмарами снігового пороху. Джон нап’яв шалика на обличчя і підняв каптура кобеняка.
— Недалеко вже, — мовив він до братчиків. Ніхто не відповів.
Тома Ячменя Джон спершу винюхав, а потім вже побачив. Чи то Привид винюхав? Віднедавна Джон Сніговій часто відчував себе одним цілим з лютововком — навіть не вві сні. Великий білий вовк показався на очі першим, обтрушуючи з себе сніг. За мить вигулькнув і Том.
— Дичаки, — тихо сказав він Джонові. — У гайку.
Джон наказав вершникам спинитися.
— Скільки?
— Я нарахував дев’ятьох. Варти не виставили. Дехто, мабуть, мертвий. Або спить. Кілька на вигляд жінки. Є дитина. Ще велетень. Начебто один, інших не бачив. Запалили багаття, дим поміж дерев стелиться. Йолопи.
«Дев’ятеро. А в мене сімнадцятеро.» Щоправда, четверо з його людей були зелені хлопчаки, і жоден не був велетнем. Але Джон не мав наміру повертатися до Стіни. «Якщо дичаки ще живі, ми можемо забрати їх з собою. А якщо мертві… то й кілька трупів стануть у пригоді.»
— Далі рушаймо пішки, — наказав він, легко зістрибуючи на морозний ґрунт. Сніг був завглибшки до кісточок. — Рорі, Баше! Лишайтеся коло коней.
Він міг би віддати цей обов’язок новакам, але ж колись вони мали скуштувати першої крові — нинішня нагода була не гірша за інші.
— Розступіться, станьте півколом. Насунемося на гай з трьох боків. Пильнуйте своїх ліворуч і праворуч, не поширюйтеся. Сніг має заглушити кроки. Як заскочимо їх зненацька, то може, і крові не буде.
Швидко сутеніло. Стовпи сонячного світла зникли, останню тоненьку скибочку сонця проковтнули ліси на заході. Рожеві сніги знову стали білими — світ темнішав і ніби висмоктував з них барви. Вечірнє небо набуло вицвілого сірого кольору старого, багато разів праного кобеняка. Почали боязко визирати перші зірки.
Попереду Джон помітив світлий стовбур і шапку темно-червоного листя, що могли належати лише оберіг-дереву. Він потягся за спину, видобув Пазур з піхов, роззирнувся навсібіч, кивнув Шовкунові та Лошакові, подивився, як вони далі передають наказ братчикам. Всі ринули до гаю одночасно, збурюючи ногами снігову ковдру, без жодного звуку, крім похапливого подиху. Привид біг поруч, мов біла тінь при Джоновому боці.
Оберіг-дерева стояли колом, облямовуючи галявину. Їх було дев’ять, приблизно одного віку та зросту; на кожному різьблено було обличчя, і кожні два різнилися одне від одного: ті посміхалися, інші безгучно верещали, а треті роззявлювали на Джона пащі. У дедалі глибших сутінках їхні очі здавалися чорними, та Джон знав, що вдень вони криваво-червоні. «Такі самі, як у Привида.»
Багаття посеред гайку було крихітне і жалюгідне: купка жарин та кілька зламаних з дерев гілок, що давали більше диму, ніж вогню. Але навіть воно здавалося живішим за дичаків, що біля нього скупчилися. Лише один ворухнувся, коли Джон виступив з кущів — дитина, що заплакала і вчепилася у подерту материну свитину. Мати здійняла очі й зойкнула. Гайок вже оточили розвідники; вони ковзали між білих, наче кістки, дерев, а у руках, схованих чорними рукавицями, тримали блискучу крицю, готуючись убивати.
Велетень помітив їх останнім, бо спав, згорнувшись біля вогню. Але щось таки його збудило — може, дитячий плач, може, рипіння снігу під чобітьми, а чи раптовий подих вітру. Велетень заворушився, наче великий камінь-кругляк прокинувся до життя; пирхаючи, перевернувся, важко сів, протер очі руками завбільшки з окости, щоб вигнати сон… і побачив Залізного Емета з осяйним мечем у руці. Заревівши, велетень скочив на ноги, стиснув у кулаці велетенської руки держак важкої довбні та підсмикнув її угору.