«Ми отримали також поміч, на яку не сподівалися, але гаряче привітали — від доньки Ведмежого острова. Алісана Мормонт, чиї люди звуть її Ведмедицею, сховала бійців у рибальських човнах і зненацька запопала залізняків на березі. Грейджоєві лодії захоплені чи спалені, жеглярі вирізані або забрані в полон. Капітанів, лицарів, знаних воїнів та осіб високих родів ми віддамо за викуп або знайдемо їм інший ужиток. Решту я повішу.»
Нічна Варта присягалася не ставати на жодну сторону в чварах та розбратах королівств. І все ж Джон Сніговій не міг не відчути втіху. А тоді взявся читати далі.
«Почувши про нашу перемогу, до нас поспішають нові північани. Рибалки, затяжці, гірські вівчарі, хуторяни з глибин вовчої пущі, селяни, що повтікали з Каменястого берега від залізняків, уцілілі в битві при брамі Зимосічі, присяжні слуги Роголісів, Кервинів і Толгартів. Нині наша потуга складає п’ять тисяч, і число щодня зростає. Нас дісталася звістка, що Руз Болтон рухається з усім військом на Зимосіч, де хоче одружити свого байстрюка з вашою зведеною сестрою. Не можна дозволити йому відновити замок у колишньому могутті. Ми рушаємо туди. За нас стануть Арнольф Карстарк і Морз Умбер. Я врятую вашу сестру, якщо зможу, і знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій. А ви з братством тримайте Стіну, доки я не повернуся.»
Підписано було іншою рукою:
«Складено в Світлі Господньому, скріплено підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів і першолюдей, усього Семицарства повелителя і на державі господаря.»
Тієї миті, коли Джон відклав листа, пергамен знову згорнувся, наче прагнучи сховати свої таємниці. Джон не знав, що йому думати і відчувати щодо прочитаного. У Зимосічі й раніше кипіли битви, та жодного разу — без Старка на одному чи іншому боці.
— Але нині замок — порожня шкаралупа, — мовив він уголос. — Не Зимосіч, а привид Зимосічі.
Навіть думати про таке було боляче, не те що казати. І все-таки…
Джон спитав себе, скільки людей зможе привести в битву старий Ґавин Харч. Скільки мечів зуміє видобути Арнольф Карстарк, і звідкіля. Половина Умберів стоятиме на іншому кінці поля з Хвойдорізом, під прапором оббілованої людини Жахокрому. Більша частина потуги обох домів пішла на південь з Роббом і не повернулася. Навіть лежачи руїною, Зимосіч надавала чималу перевагу тому, хто її утримував. Роберт Баратеон миттю все зрозумів би і кинувся навперейми, щоб захопити замок першим. А військо своє змусив би рухатися бігцем і в нічній пітьмі, чим уславився ще замолоду. Але чи має його молодший брат стільки ж завзяття?
«Оце вже навряд.» Станіс був рішучий, але обачливий і поміркований очільник. До того ж військо його являло собою недоспіле вариво з верховинних родів, південського лицарства, людей короля і королеви, трохи присмачене дрібкою північного панства. «Все ж він мусить або рушати на Зимосіч швидко, або зовсім облишити свій задум» — подумав Джон. Не йому лізти до короля з порадами, але…
Він знову роздивився листа. «Я врятую вашу сестру, якщо зможу.» Неабиякий вияв приязні від Станіса, хоч і зіпсований закінченням — брутальним «якщо зможу» та байдужим «знайду для неї кращого нареченого, ніж Рамзай Сніговій». Але раптом Ар’ї там немає, і рятувати нема кого? Раптом вогні пані Мелісандри сказали правду? Невже сестра справді зуміла втекти від таких полонителів? «Як їй вдалося? Ар’я завжди була метка та спритна… але зрештою вона всього лише маленька дівчинка, а Руз Болтон не з тих, хто погано пильнує здобич подібної ваги.»
А чи Болтон справді тримає в себе його сестру? Чи не може весілля бути якоюсь хитрою витівкою, щоб заманити Станіса до пастки? Скільки Джон знав, князь на Жахокромі ніколи не давав Едардові Старку приводу гніватися на себе. Але володар Зимосічі однак не надто довіряв своєму значковому з тихим, ледь чутним голосом і світлими, безбарвними очима.
«Дівчинка в сірому на коні, що помирає. Дівчинка, що тікає від свого шлюбу.» Повіривши непевному віщуванню, він відпустив до Зимосічі Манса Розбишаку і шістьох списниць. «Молодих і на вроду показних» — вимагав Манс. Неопалимий король назвав кілька імен, решту зробив Скорботний Ед — привіз їх з Кротовини. Але нині ця витівка здавалася щирим божевіллям. Чи не краще було загилити Мансові мечем тієї ж миті, коли його обличчя з’явилося з-під мари? Джон відчував певну прихильність до Короля-за-Стіною, хай не позбавлену остороги — хіба не був дичацький ватажок порушником присяги й перебіжчиком? Ще менше він довіряв Мелісандрі. Та все ж поклав надії на їхній задум і тепер мусив чекати, що з того вийде. «Все заради порятунку сестри. Але ж братчики Нічної Варти не мають сестер…»