— Людині не можна їсти плоть людини! — суворо мовив Агго.
— Кожен знає, — погодився Рахаро. — На них упаде прокляття!
— Їм давно байдуже до всіх проклять, — відповів Симон Смугаста Спина.
За ними тяглася вервечка малих дітей з напухлими животиками — надто слабких чи наляканих, навіть щоб жебрати. Кощаві чоловіки з запалими очима сиділи навпочіпки серед піску та каміння, виливаючи назовні своє життя смердючими буро-червоними струменями. Багато з них спорожнялися просто там, де спали, надто кволі, щоб відповзти до рівчаків, які Дані наказала викопати. Дві жінки билися за зчорнілу кістку. Неподалік хлопчик років десяти навстоячки їв щура, тримаючи його одноруч — в іншій руці-бо стискав загострену палицю на випадок, раптом хтось захоче вибороти в нього омріяну здобич. Всюди розкидані були непоховані трупи. Їдучи срібною, Дані побачила чоловіка, простягнутого в болоті під чорною накидкою… аж тут, злякавшись коня, накидка злетіла хмарою з тисяч мух. Висохла на кістяк жінка сиділа на землі, стискаючи в обіймах напівмертвих немовлят. Очі усіх стежили за царицею-королевою. Хто ще зберіг сили, гукав чи шепотів:
— Мати… благаю, мати… благословенна будь, мати…
«Благословенна, — подумала Дані, наповнившись гіркою жовчю. — Ваше місто зійшло на попіл та кістки, ваші родичі помирають навколо. Я не маю для вас ані прихистку, ані ліків, ані надії. Лише сухий хліб, червиве м’ясо, твердий сир, трохи молока. Авжеж, благословляйте мене.»
Що то за мати, яка не дасть молока власній голодній дитині? Що то за мати, яка не має чого дати?
— Багато мертвих, — мовив Агго. — Треба спалити.
— Хто їх спалить? — запитав пан Барістан. — Кривава різачка тут усюди. Щоночі помирає з сотню людей.
— Не є добре торкатися мертві, — мовив Джохого.
— Кожен знає, — додали Агго та Рахаро разом, наче одним голосом.
— Може, й так, — відповіла Дані, — та зробити це треба однаково.
Вона подумала хвильку і знайшлася:
— Неблазні не бояться трупів. Я побалакаю з Сірим Хробаком.
— Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — Неблазні — ваше найкраще військо. Не можна, щоб пошесть розповсюдилася серед них. Хай астапорці самі ховають своїх мертвих.
— Для того вони надто кволі, — зауважив Симон Смугаста Спина.
Дані відповіла:
— Треба дати більше їсти, то й зміцніють.
Але Симон затрусив головою.
— Їжу не варто марнувати на мертвих, ваша превисокосте. Ми не маємо досить, щоб годувати навіть живих.
Дані знала, що він каже правду, та похмурі слова від того не легшали.
— Далі не треба! — вирішила цариця. — Годуймо тут!
І здійняла долоню. Вози позаду рвучко зупинилися. Вершники оточили харчі широким колом, не дозволяючи астапорцям кинутися на них юрбою. Та щойно всі стали по місцях, як навколишній натовп почав щільнішати. Нові й нові нужденні поспіхом шкутильгали і тягнули руки до жаданих возів, але вершники відганяли їх, не даючи наближатися.
— Чекайте своєї черги! — гарчали і гукали вони. — Не тисніть! Ану назад! Не наближатися! Є хліб для всіх. Чекайте черги!
Дані теж лишилося сидіти і чекати.
— Добрий лицарю, — звернулася вона до Барістана Селмі, — чи не замало ми для них робимо? Адже маємо чималі запаси.
— Наші чималі запаси — для вояків вашої милості. Хтозна, чи не доведеться ще висидіти довгу облогу. «Буревісники» та «Другі Сини» можуть добряче пошарпати юнкайців, але розбити і відігнати — навряд. Якби ваша милість дозволили мені зібрати військо…
— Якщо битви не уникнути, краще нам сидіти за мурами Меєрину. А юнкайці хай пробують узяти їх приступом. — Цариця роззирнулася навкруги. — Якби роздати харчі усім порівну…
— …то астапорці однак з’їли б свою частку за кілька днів, а нам на облогу лишилося б менше.
Дані зиркнула через табір на мури Меєрину, складені з цегли багатьох кольорів. Повітря повнилося мушвою та галасом.
— Боги надіслали цю пошесть, щоб змирити мою пиху. Стільки мертвих… але я не дозволю їм їсти трупи! — Вона підманила до себе Агго. — Скачи до брами і приведи Сірого Хробака з півсотнею Неблазних.
— Кров вашої крові кориться халісі.
Агго вдарив коня п’ятами і зачвалував геть.
Пан Барістан спостерігав за усім з погано прихованим острахом.
— Не варто вашій милості лишатися тут надовго. З вашої волі та наказу астапорців уже годують. Більше нам для неборак нічого не зробити. Краще повертаймося до міста.
— Їдьте, коли бажаєте, добрий лицарю. Я вас не тримаю. Та й жодного з вас. — Дані злетіла з коня спритним стрибком. — Я не можу їх зцілити, але можу показати, що їхній матері не байдуже.