— То порожні викрутаси! — оголосив Гіздахр. — Саме такі, які нам давно час скасувати. Меєрин надто довго скніє у полоні дурнуватих старожитностей.
Він поцілував Дані руку і мовив:
— Даянерис, моя царице, я радо обмию вас від маківки до п’ят, якщо це зробить мене вашим царем і чоловіком.
— Моїм царем і чоловіком вас зробить обіцяний вами мир. Скахаз розповів, що ви маєте листи і новини.
— Маю. — Гіздахр схрестив довгі ноги, виглядаючи вдоволеним собою. — Юнкайці подарують нам мир, але за певну ціну. Припинення работоргівлі спричинило у поважних царствах та містах земних великі збитки й заворушення. Юнкайці та їхні союзники вимагають від нас відшкодування. У золоті та коштовному камінні.
«Дяка, що беруть брязкальцями.»
— Що далі?
— Юнкай поновить торгівлю невільниками, як було раніше. Астапор відбудують як невільницьке місто. Ви не втручатиметеся.
— Юнкай поновив торгівлю невільниками, коли я ще на десять верст від міста не відійшла. Чи повернула я назад? Цар Клеон благав допомогти йому проти них. Я лишилася глухою до його благань. Я не хочу війни з Юнкаєм! Скільки разів мені ще казати? Яких ще обіцянок їм треба?
— Е, царице, саме тут виникла певна притичина, — мовив Гіздахр зо’Лорак. — Сором казати, але юнкайці не мають віри вашим обіцянкам. Напосідають на одне: мовляв, ваші дракони підпалили їм якогось посла.
— Йому підпалили самий лише токар! — презирливо скривилася Дані.
— Хай там як, але вони вам тепер не вірять. І люди з Нового Гісу — так само. Слова — то вітер, як ви самі полюбляєте казати. Жодні ваші слова не вбережуть миру в Меєрині. Ваші вороги вимагають справ. Хочуть побачити наше весілля, моє вінчання на царство і наше спільне владарювання.
Дані знову наповнила келих гостя, палко бажаючи вивернути йому глека на голову, аби лише загасити ту недбало-пихату посмішку.
— Хочуть шлюбу чи криваву згубу. Весілля або війну. Отакий я маю вибір?
— Я бачу лише один вибір, ваша преосяйносте. Прокажімо обітниці перед богами Гісу — і розбудуймо разом новий Меєрин.
Цариця саме добирала слова для відповіді, коли почула позаду кроки. «Частування принесли» — подумала вона. Кухарі обіцяли подати улюблену Гіздахрову страву — печеного в меді собаку, набитого чорносливом та перцями. Але озирнувшись, Дані побачила пана Барістана, свіжоскупаного, вдягненого у білий стрій, з мечем при боці.
— Ваша милосте, — вклонився він, — сором вас турбувати, але я подумав, ви захочете дізнатися негайно. «Буревісники» повернулися до міста зі звістками про ворога. Юнкайці йдуть на нас, як ми й боялися.
Шляхетними рисами обличчя Гіздахра зо’Лорака промайнула дратівлива тінь.
— Цариця зізволить вечеряти. Сердюки можуть почекати.
Пан Барістан на його слова і оком не змигнув.
— Я попрохав пана Дааріо скласти звіт мені, за наказом вашої милості. Але він засміявся і сказав, що нашкрябав би звіт власною кров’ю, якби ваша милість надіслали маленьку драгоманку показати йому, як пишуться літери.
— Кров’ю?! — скрикнула Дані з переляку. — Це такий жарт? Ні, не кажіть нічого, я маю сама його побачити.
Зрештою, вона була юною дівчиною, самотньою і наляканою. А юні дівчата бувають перемінливі у думках та намірах.
— Зберіть усю мою старшину. Гіздахре, ви маєте мені пробачити.
— Меєрин понад усе, — тепло і дружньо посміхнувся Гіздахр. — Ми ще матимемо інший вечір. І тисячу інших ночей.
— Пан Барістан вас проведе.
Дані поспіхом вибігла геть, скликаючи покоївок. Не вітатиме ж вона своїх воєвод у токарі! Нарешті вона обрала одну сукню з десятку переміряних, але відмовилася від вінця, принесеного Джихікі.
Коли Дааріо Нахаріс став перед нею на коліно, Даніне серце тьохнуло і провалилося кудись униз. У його волоссі подушкою засохла кров, на скроні червоно блищав глибокий розріз, правий рукав скривавився мало не до ліктя.
— Ви поранені! — зойкнула вона.
— Отут? — Дааріо торкнувся скроні. — То мені арбалетник хотів стрілу в око вгородити. Але я її перегнав, бо поспішав додому, до моєї королеви — скупатися у теплі її посмішки.
Він струснув рукавом, розкидаючи дрібні червоні бризки.
— А ця кров не моя. Один з моїх осавулів торочив, що нам слід перебігти до юнкайців. То я йому запхав руку просто в горло і вирвав серце. Хотів привезти подарунок своїй срібній королеві, але мене відрізали чотири «Коти». Напосілися, шипіли, гарчали. Один мало не вхопив, то я жбурнув йому серце просто в пику.
— Вражаюча звитяга, — мовив пан Барістан якомога кислішим голосом. — Але чи привезли ви новини для їхньої милості?