Вона хотіла сказати щось іще, але побачила маестрів, що увійшли трійцею крізь панські двері позаду помосту. Один був довготелесий, інший — опецькуватий, третій — дуже молодий, але у однакових рясах та ланцюгах вони виглядали однаковими сірими горошинами з одного чорного стручка. Перед війною Медрік служив князеві Роголісу, Родрі — князеві Кервину, а молодий Генлі — князеві Лупаку. Руз Болтон зібрав усіх у Зимосічі й приставив до Лювинових круків — відновити листування замку зі світом.
Маестер Медрік став на одне коліно і зашепотів у Болтонове вухо; пані Турстан скривилася з огиди.
— Якби я була королевою, то найперше б наказала повбивати всіх сірих щурів. Нишпорять усюди, живуть недоїдками з панських столів, перешіптуються між себе, бурмочуть щось на вухо господарям. Але хто є насправді господар, а хто слуга? Кожен зацний пан має свого маестра, кожен дрібніший та вбогіший прагне його мати. Якщо не маєш маестра, то з тобою нібито і рахуватися не варто. Сірі щури читають і пишуть наші листи — навіть за тих панів, хто сам і слова не прочитає. І хто скаже напевне, чи не викривлюють вони сказані їм слова на власний зиск? Який з них хосен чесним людям, питаю я тебе?
— Вони зцілюють, — відповів Теон. Йому здалося, що від нього чекали саме такої відповіді.
— О так, зцілюють. Не скажу, що їх геть нічого не навчено. То хитромудре плем’я. Авжеж вони дбають про нас, коли ми хворі чи поранені, коли сумуємо з хвороби батька чи дитини. Коли ми слабкі, коли вразливі — вони гульк, і поруч. Інколи їм вдається побороти недугу, і тоді ми належно вдячні. А коли не вдається, вони розраджують наш розпач, і за те ми їм теж вдячні. З дяки ми даруємо їм притулок під своїм дахом, утаємничуємо в ганебне та приховане, садовимо у кожну раду в часи миру і війни. Але минає трохи часу — і підданий стає правителем.
— Так сталося і з князем Рікардом Старком. Маестер Валис — таке було ім’я його сірого щура. Хіба не розумна вигадка — кликати маестрів лише на ім’я? Навіть тих, хто мав прізвище, коли уперше прибув до Цитаделі? Так ми не знаємо, ким вони є насправді, звідки походять… але маючи наполегливість, з’ясувати все-таки можливо. Перш ніж скувати собі ланцюга, маестер Валис був знаний як Валис Буйцвіт. Буйцвіти, Схили, Водограї, Сніговії… ми даємо ці імена непорядно вродженим дітям, нібито тавруючи їх на все життя. Але маестри навчилися спритно позбавлятися ганебного тавра. Валис Буйцвіт мав за матір одну з дівчат Вишестраж… а за батька, як подейкували — одного з архімаестрів Цитаделі. Отже, сірі щури не так вже дбають про свою цноту, як про них думає поспільство. Староградські ж маестри — найгірші з усіх. Щойно той байстрюк скував собі ланцюга, як його таємний батько з друзями швиденько запроторили його аж до Зимосічі — вливати у вуха князя Рікарда отруту, солодшу за мед. Шлюб з Таллі був його задумом, не сумнівайся, саме він…
Раптом пані перервалася, бо Руз Болтон саме зіп’явся на ноги, виблискуючи світлими очима у сяйві смолоскипів.
— Друзі мої, — почав він, і палатою побігла тиша така глибока, що Теон почув, як вітер свистить між дощок на вікнах. — Станіс зі своїм вояцтвом виступив зі Жбиру-в-Пущі, розвіваючи прапором свого червоного бога. Разом з ним ідуть північні верховинні роди верхи на своїх кошлатих кониках. Якщо погода втримається, вони будуть біля нас за двотиждень. Королівським гостинцем рухається Ґавин Харч Умбер, зі сходу наближаються Карстарки. Вони мають намір з’єднатися з князем Станісом тут і забрати в нас цей замок.
На ноги скочив пан Гостін Фрей.
— То треба виступати їм назустріч! Навіщо дозволяти з’єднати потуги?
«Бо Арнольф Карстарк тільки й чекає знаку від Болтона, щоб зрадити і перебігти» — подумав Теон, поки панство вигукувало поради. Князь Болтон здійняв руки, прохаючи тиші.
— Такі речі не обговорюють у трапезній палаті, ласкаве панство. Зберімося у моїй світлиці, поки син здійснюватиме свій шлюб на ложі. Решту прошу лишатися тут і втішатися напоями та наїдками.
Князь на Жахокромі вийшов геть у супроводі трьох маестрів; інші пани та воєводи підводилися з місць і рушали услід. Готер Умбер, кощавий старий на прізвисько Хвойдоріз, ішов похмурий, суплячи чоло і кривлячи вуста. Князь Мандерлі так налигався, що знадобилося четверо дужих чоловіків, аби вивести гладуна з палати.
— Хочу пісню про Щура-Куховара, — бурмотів він, налягаючи на своїх лицарів і поволі пересуваючи ноги повз Теона. — Гей, співцю! Заспівай нам про Щура-Куховара.
Пані Турстан вийшла однією з останніх. Коли вона зникла, Теонові зненацька стиснула горло задуха. Та лише зіп’явшись на ноги, він зрозумів, що напився п’яним, як чіп. Дибаючи повз стіл, він вибив глек з рук служниці; темно-червона хвиля хлюпнула йому на штани і чоботи.