За плече його вхопила чиясь рука — п’ять твердих, наче залізо, пальців уп’ялися у кволу плоть.
— Тебе просять, Смердюче, — мовив Кислий Алин, дихаючи огидним смородом гнилих зубів. З ним разом були Жовтий Пуць і Дамон Потанцюй-Мені. — Рамзай каже, ти маєш привести молоду до нього в ліжко.
Усім Теоновим тілом побігли дрижаки. «Я зробив, що загадали, — подумав він. — Навіщо я йому?» Та заперечувати, певна річ, не наважився.
Князь Рамзай вже залишив трапезну. Його молода дружина, покинута й забута, мовчки понурилася під прапором дому Старк, стискаючи обіруч срібного келиха. Судячи з очей, якими вона зиркнула на Теона при його наближенні, той келих вона спорожнила не раз і не двічі — може, сподівалася, що як вип’є достатньо, то уникне тяжкої долі. Але Теон знав, як вона помиляється.
— Пані Ар’є, — мовив він. — Ходімо. Час вам виконати ваш обов’язок.
Теон повів дівчину крізь задні двері палати, морозним дворищем до великого кам’янця; з ним разом пішло шестеро Байстрючат. До опочивальні князя Рамзая — помешкання, найменше зачепленого пожежею — вело три прогони кам’яних сходів. Поки вони видиралися тими сходами, Дамон Потанцюй-Мені висвистував пісеньку, а Гицель вихвалявся, що князь Рамзай обіцяв йому шмат скривавленого простирадла на знак особливої ласки.
Опочивальню добре приготували для здійснення шлюбу. Вся обстава була нова, привезена з Курганища у обозі. Ліжко з навісом мало товсту перину і запони криваво-червоного оксамиту. Кам’яну підлогу вкривали вовчі шкури. У комині палав вогонь, на столику при ліжку горіла свічка. На миснику біля стіни стояв глек вина, два келихи, лежало пів-кружала білого сиру з синіми жилками.
Було там і крісло, вирізьблене з чорного дубу, з червоним шкіряним сидінням. Саме в ньому сидів князь Рамзай, коли товариство увійшло до опочивальні. На вустах його вогко блищала слина.
— Осьде моя красна діва! Молодці, хлопці. А тепер ідіть. Ні, Смердюче, ти лишайся.
«Смердюче, лишайся… та не заглядайся.» Відрізані пальці раптом зсудомило: два на лівиці, один на правиці. На стегні нерухомо у своїй шкіряній колисці спав кинджал — важкий, такий важкий… «На правиці мені бракує лише мізинця, — нагадав собі Теон. — Я ще досі можу втримати ножа.»
— Так, мосьпане. Як накажете служити вам?
— Ти віддав мені наречену. Хто краще за тебе розгорне подаруночок? Ну ж бо поглянемо на маленьку донечку Неда Старка.
«Вона князеві Едарду навіть не родичка, — трохи не ляпнув Теон. — Але Рамзай сам знає, має знати. Що це за нова жорстока гра?»
Наречена стояла коло стовпчика ліжка і тремтіла, наче злякана сарна.
— Пані Ар’є, будьте ласкаві обернутися спиною, я розшнурую вам сукню.
— Е ні. — Князь Рамзай налив собі келих вина. — Розплутувати надто довго. Розріж кинджалом.
Теон витяг кинджала. «Тепер лишень обернутися і встромити. Ніж у мене вже в руці.» Він розумів, що за гра нині грається. «Нова пастка, — сказав Теон собі, пригадавши Кайру з ключами. — Він хоче, щоб я спробував його вбити. А коли мені не вдасться, він зніме шкіру з руки, якою я тримав клинок.»
Теон ухопив спідницю молодої в жменю.
— Стійте рівно, пані.
Нижче від стану сукня була простора; саме там він і підчепив шворки лезом, поволі повів угору, щоб не порізати дівчину. Криця тихо шурхотіла шовком і вовною, наче щось ледве чутно шепотіла. Дівчина тремтіла; Теон мусив ухопити її за плече, щоб утримати на місці. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Він стиснув сильніше — скільки дозволяла скалічена лівиця.
— Стійте, не рухайтеся.
Нарешті сукня впала додолу, заплутавшись безладним вихором навколо ніг.
— Спіднє теж, — наказав Рамзай. Смердюк підкорився.
Коли справу було зроблено, молода лишилася стояти зовсім оголеною, а весільні її шати — лежати купою біло-сірого ганчір’я, огортаючи ноги. Груди її були маленькі й гострі, стегна — вузькі, ще зовсім дитячі, ніжки — наче пташині кісточки. «Мала дитина.» Теон вже й забув, яка вона юна. «Але Сансиного віку. Ар’я має бути ще молодшою.»
Попри вогонь у комині, опочивальня стояла вистигла, майже морозна. Блідою шкірою Джейни побігли сироти. На якусь мить вона здійняла руки, немовби прикрити груди, але Теон самими вустами вимовив мовчазне «ні», і дівчина послухалася негайно.
— Що про неї скажеш, Смердюче? — запитав князь Рамзай.