Джон пригадав, як плакала Ігритта. «Нема вже велетнів у світі — я один лишився.»
— Я користуюся Пазуром, коли маю нагоду, пане.
— Але чи добре вмієте це робити? — Пан Годрі оголив власного клинка. — Покажіть! Обіцяю не надто псувати вашу молоденьку шкурку.
«Такий добрий, от заплачу.»
— Іншим разом, пане лицарю. Наразі, на жаль, маю обов’язки.
— А, боїтеся. — Пан Годрі вишкірився до приятелів. — Боїться! — повторив він для найтупіших.
— Перепрошую. — Джон обернувся спиною і пішов собі.
У вранішньому блідому світлі замок Чорний здавався похмурим і покинутим. «Мої володіння, — подумав Джон, скніючи серцем, — чи то твердиня, чи то руїна.» Воєводська Вежа вигоріла до голих кам’яних стін, братська трапезна перетворилася на чорне вугілля, Гардінова Башта виглядала так, наче ось завалиться від наступного пориву вітру… хоча стояла так уже багато років. А за ними здіймалася Стіна: велетенська, грізна, холодна, непорушна, непробивна. Проти сірого льоду виднілися схожі на мурашок будівничі, котрі з’єднували рештки старих звивистих сходів новими прогонами. Працювали вони вдень і вночі, бо без сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного витягу. Але якщо дичаки нападуть знову, самої лише підйомної кліті не вистачить.
Над Король-Баштою на вітрі хльоскав, наче батіг, величезний золотий бойовий прапор дому Баратеон — над тим самим дахом, де нещодавно Джон Сніговій з луком у руках, біч-обіч із Шовкуном та Глухим Диком Фолярдом, убивав теннів та вільний нарід. На сходах башти стояло і тремтіло двоє королевиних людей, запхавши руки під пахви і притуливши списи до дверей.
— Оті ваші рукавички з ниток тут не годяться, — мовив до них Джон. — Знайдіть завтра вранці Бовена Марша, він вам дасть по парі шкіряних рукавиць, підбитих хутром.
— Знайдемо, пане воєводо. Прийміть нашу дяку, — відповів старший стражник.
— Аби ж до ранку руки не одвалилися к лихій мамі, — додав молодший, видихаючи хмарку блідої пари. — Я собі колись думав, що холодно — то у горах на Дорнійському Порубіжжі. Та що я знав?
«Нічого, — подумав Джон Сніговій, — так само, як я.»
На півдорозі угору гвинтовими сходами він зустрів Семвела Тарлі, що саме спускався.
— Від короля ідеш? — запитав Джон.
— Маестер Аемон надіслав мене з листом.
— Зрозуміло.
Дехто з панства довіряв маестрам читати прислані листи і переповідати, що там написано, але Станіс наполягав, щоб ламати печатки тільки власноруч.
— І що, Станісові сподобався лист?
— Не надто, судячи з обличчя. — Сем стишив голос до шепоту. — Але мені не вільно про те говорити.
— То не говори. — Джон із млявою цікавістю подумав, хто з батькових значкових цього разу відмовив королю Станісу в покорі та присязі. «Як Карголд став за нього, то він швидко розпатякав по усіх усюдах.» — Ну розкажи тоді, як у тебе справи з довгим луком.
— Знайшов добру книжку з лучної стрільби. — Сем насупився. — Та чогось стріляти важче, ніж читати. Усюди мозолі натер.
— Продовжуй. Твій лук на Стіні може врятувати нас, коли однієї темної ночі з’являться Інші.
— Ой, не кажи такого. Аби ж минулося!
Коло дверей до світлиці короля стояли ще стражники.
— Поруч із їхньою милістю, мосьпане, зброї мати не дозволено, — мовив їхній десятник. — Віддайте-но мені вашого меча. І ножі теж.
Джон розумів, що сперечатися марно, і віддав усю зброю, яку мав при собі.
Всередині світлиця пашіла теплом. Пані Мелісандра сиділа біля вогню, виблискуючи рубіном на блідій шкірі горла. Ігритта була поцілована вогнем, а ця червона жриця сама була ним; її волосся скидалося одночасно і на кров, і на полум’я. Станіс стояв за грубо витесаним столом, біля котрого свого часу любив сиджувати за вечерею Старий Ведмідь. Стіл укривала велика мапа півночі, вимальована на нерівній, з потрісканими краями телячій шкурі. Одну її сторону притискала лойова свічка, іншу — сталева лицарська рукавиця.
Король мав на собі м’які вовняні штани та підбитий каптан, але чомусь виглядав так скуто і незручно, наче був одягнений у повний обладунок. Шкіра його обличчя скидалася на світлий вичинений пергамен, дуже коротко підрізана борода нагадувала намальовану тінь. Від чорного волосся лишився самий тільки вінчик над скронями. У руці король тримав грамоту зі зламаною печаткою темно-зеленого воску.
Джон став на коліно. Станіс насупився, роздивляючись його, і сердито струснув пергаменом.
— Підведися, воєводо. І скажи мені, хто така ця Ліанна Мормонт?
— Одна з дочок пані Маеги, пане королю. Наймолодша. Її назвали на честь сестри мого панотця.