— Люди йому не довіряють!
«Які саме? — міг би спитати Джон. — Скільки?» Та це повело б його дорогою, якою він іти не бажав.
— Мені прикро це чути. Маєте ще щось?
Слово узяв септон Келадор.
— Оцей юнак Шовкун… кажуть, ви маєте намір узяти його своїм шафарем та зброєносцем замість Толета. Пане воєводо, він же повія… чи смію вимовити… нафарбований мужоложець з бурдеїв Старограду!
«А ти — запійний п’яниця.»
— Ким він був у Старограді — то не наш клопіт. Він швидко навчається і дуже меткий на розум. Інші новаки спочатку зневажали його, та він здобув їхню повагу і з усіма заприязнився. Він не знає страху в бою і навіть трохи пише та читає. Авжеж він зуміє приносити мені страви і сідлати коня. Гадаєте, ні?
— Та напевне, — з кам’яною мармизою вимовив Бовен Марш. — Але братчикам це не сподобається. Зазвичай зброєносцями князя-воєводи стають хлопці шляхетного родоводу, яких готують до старшинських урядів. Чи не гадає пан воєвода, що Нічна Варта одного дня піде в бій за чоловіком-хвойдою?
Джонові урвався терпець.
— Ходила вже й за гіршими! Старий Ведмідь лишив писані застереження про деяких братчиків Варти своєму майбутньому наступникові. У Тіньовій Вежі ми маємо кухаря, який полюбляв ґвалтувати септ. І випалював у власній плоті семикутну зірку за кожну жертву. Лівиця в нього вкрита зірочками від зап’ястка до ліктя, ще й на литках трохи є. У Східній Варті ми маємо братчика, що підпалив батьків будинок і підпер двері. Там згоріла уся його родина, дев’ятеро людей. Хай що робив Шовкун у Старограді, нині він наш брат, і він буде моїм зброєносцем.
Септон Келадор ковтнув вина. Отел Ярвик штрикнув шмат ковбаси кинджалом. Бовен Марш сидів і буряковів. Крук плеснув крилами і скрикнув:
— Зерна, зерна, смер-рть!
Нарешті великий шафар прочистив горло.
— Певно, князю-воєводі краще знати. А чи можна спитати про трупи у крижаних коморах? Братчики непокояться. Ще й варту до них приставлено. Навіщо марнувати час і зусилля двох добрих вояків? Хіба що ви боїтеся, щоб вони…
— Не постали з мертвих? Молюся, щоб постали.
Септон Келадор збліднув з лиця.
— Спаси нас, Седмице! — Вино потекло йому підборіддям червоною цівкою. — Пане князю-воєводо! Упирі є жахливими, неприродніми чудовиськами, мерзенними у очах Господніх. Невже ви… невже ви хочете говорити з ними?!
— А чи можуть вони говорити? — спитав у відповідь Джон Сніговій. — Гадаю, ні. Але напевне сказати зараз не можу. Чудовиська — так, справді, та перед смертю вони були людьми. Скільки людського в них лишилося? Та істота, котру я вбив, замірялася на життя князя-воєводи Мормонта. Вочевидь, вона пам’ятала, хто він такий і де його шукати.
Маестер Аемон вже зрозумів би, до чого Джон хилить; Сем Тарлі, напевне, нажахався б, але теж втямив, про що мова.
— Панотець князь, мій батько, завжди казали, що своїх ворогів треба знати. А ми мало що тямимо в упирях, і ще менше — в Інших. Нам треба вчитися.
Така відповідь старшину не вдовольнила. Септон Келадор помацав кришталь, що висів у нього на шиї, і проказав:
— Я вважаю, це дуже нерозумно, воєводо Сніговію. Молитимуся Стариці, щоб вона осяяла вам лампадою шлях до мудрості.
Джонові вже геть обридло їх слухати.
— Нам усім не завадить крапля мудрості. — «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Чи не поговорімо тепер про Валу?
— То це правда? — запитав Марш. — Ви її відпустили?
— Так, за Стіну.
Септонові Келадору перехопило подих.
— Це ж королівська бранка! Його милість дуже розгнівається, коли не знайде її на місці.
— Вала повернеться.
«Раніше Станіса, якщо буде на те божа ласка.»
— Відки ви знаєте? — завимагав Бовен Марш.
— Вона пообіцяла.
— А якщо збрехала? А раптом її спіткає якась халепа?
— Тоді матимете нагоду обрати князя-воєводу, який вам більше до смаку. А дотоді вам, на жаль, доведеться терпіти мене. — Джон зробив ковток пива. — Я послав її знайти Тормунда Велетнебоя і переказати мою пропозицію.
— Чи можна дізнатися, що то за пропозиція?
— Та сама, яку я робив у Кротовині. Харч, притулок, мир. У разі, якщо він приєднає свою потугу до нашої, битиметься проти спільного ворога, допоможе утримати Стіну.
Бовен Марш не виглядав здивованим.
— Ви хочете пустити його на наш бік. — У голосі лунала певність, що саме так він і думав від самого початку. — Відчинити браму йому і тим, хто з ним. Сотням і тисячам.
— Якщо в нього досі лишилося стільки.
Септон Келадор зробив знак зірки. Отел Ярвик забуркотів. Бовен Марш промовив: