— Скажіть мені, — мовила Дані, коли хода повернула до Храму Грацій, — якби моїм батькові та матері дали волю дослухатися до свого серця, з ким би вони побралися у шлюбі?
— То справи давно минулих часів. Ваша милість навіть не знають тих людей.
— Але ж ви знаєте. То розкажіть.
Старий лицар неохоче схилив голову на знак згоди.
— Ваша матінка королева завжди дбала про свій обов’язок. — Пан Барістан виглядав блискуче та поважно у золотому зі сріблом обладунку та білому корзні, що струменіло з плечей. Але голос його лунав болюче, наче кожне слово гострим каменем ранило ноги. — Проте ще дівчиною… вона захопилася юним лицарем зі штормового краю, котрий звоював запоруку її прихильності на турнірі та назвав її королевою краси та кохання. Втім, від тих подій лишилася сама скороминуща згадка.
— Що сталося з лицарем?
— Того дня, коли ваша паніматка побралася з вашим батьком, лицар відклав турнірного списа назавжди. А згодом став дуже побожний; чули люди, як він казав, що тільки Діва замінить йому в серці королеву Раелу. Певно ж, пристрасть його і жага були марними. Простий земельний лицар не пасував за чоловіка принцесі королівської крові.
«Хто ж тоді Дааріо Нахаріс? Сердюк-запроданець, не вартий навіть застібати золоті остроги на ногах земельного лицаря?»
— А що мій батько? Чи була жінка, яку він кохав більше за свою королеву?
Пан Барістан посовався у сідлі.
— Ну… не те щоб кохав… радше сказати «жадав», але то… лише кухонні плітки, теревені праль та стайнярів…
— Я хочу знати. Я ніколи не знала свого батька. І хочу дізнатися про нього все. І хороше… і решту.
— Воля вашої милості. — Білий лицар говорив поволі, ретельно добираючи слова. — Принц Аерис… ще замолоду його увагу захопила одна панна з Кастерлі-на-Скелі. Сестра в перших Тайвина Ланістера. Коли вони з Тайвином брали шлюб, ваш батько на бенкеті випив забагато вина. Люди чули, як він казав, що то велике нещастя — скасування права зверхника на першу ніч. П’яний жарт, не більше. Але Тайвин Ланістер був не з тих, хто пробачає такі жарти… або надмірності, які ваш батько дозволив собі під час постілювання.
Обличчя старого лицаря пашіло.
— Я вже сказав забагато, ваша милосте. Я…
— Вітаю, ласкава царице!
Друга хода зрівнялася з її власною, і тепер зі свого місця у кріслі-ношах їй посміхався Гіздахр зо’Лорак. «Мій цар і повелитель.» Дані стало цікаво, де Дааріо Нахаріс і що він робить. «Якби це була казка, він підлетів би учвал саме тоді, коли ми дісталися б храму. І викликав Гіздахра на бій за мою руку.»
Біч-обіч валки цариці та Гіздахра зо’Лорака поволі просувалися Меєрином. Нарешті перед ними замаяв Храм Грацій, виблискуючи золотими банями на сонці. «Яка краса» — сказала собі цариця, але десь глибоко всередині маленька дурненька дівчинка не припиняла роззиратися, шукаючи Дааріо. «Якби він кохав тебе, то прийшов би і забрав під загрозою меча, як Раегар викрав свою північанську дівчину» — наполягала маленька дівчинка. Але цариця знала, що то дурощі. Навіть якби її полковникові стало божевілля спробувати викрадення, Мідні Звірі зарізали б його, не давши наблизитися і на півсотні сажнів.
Перед дверми храму на них чекала Галацца Галаре, оточена сестрами у білому, рожевому та червоному, блакиті, золоті та порфірі. «Їх менше, ніж було.» Дані пошукала очима Еццару і не знайшла. «Невже кривава різачка забрала навіть її?» Хоча цариця лишила астапорців помирати з голоду ззовні мурів, щоб не дати різачці розповсюдитися, хвороба поширювалася все одно. Захворіло чимало людей: відпущенці, сердюки, Мідні Звірі, навіть дотракійці, хоча пошесть досі не торкнулася жодного з Неблазних. Дані подумки молилася, щоб найгірше вже минулося.
Грації винесли наперед крісло зі слонової кістки та золоту балію. Спритно притримуючи токар, щоб не ставати на його край, Даянерис Таргарієн опустилася на оксамитове сидіння, а Гіздахр зо’Лорак став на коліна, розв’язав їй сандалі та почав омивати ноги. П’ятдесят євнухів заспівали чарівним хором, десять тисяч очей прикипіли до видовища. «Він має лагідні руки, — подумалося Дані, поки між її пальців лилися теплі запашні олії. — Якщо до них додається ще й лагідне серце — може, з часом я до нього прихилюся.»
Коли ноги були омиті, Гіздахр висушив їх м’яким рушником, знову вдягнув і ушнурував сандалі, потім допоміг Дані підвестися. Руч-об-руч вони увійшли до храму слідом за Зеленою Грацією; повітря там повнилося густими пахощами, а у стінних заглибинах стояли, оповиті тінями, боги старого Гісу.