Джон підняв руку на знак застороги.
— Гей, не сердьте його! Сховайте меча в піхви, пане. А ти, Шкіряне, відведи Вун-Вуна до Гардінової Башти.
— Вун-Вун їсти? — запитав велетень.
— Їсти, — погодився Джон, а Шкірянові додав: — Я пришлю кошик городини для нього і м’яса для тебе. Запали вогонь.
Шкірян розплився в усмішці.
— Запалю, м’сьпане, але ж там у Гардіна холоднеча така, аж до кісток пробирає… Чи не пришлють пан воєвода ще й вина зігрітися?
— Тобі пришлю. Йому — ні.
Вун-Вун ніколи не куштував вина, доки не втрапив до замку Чорного, зате раз скуштувавши, спалахнув пристрастю. «Велетенською пристрастю, щоб не збрехати.» Посеред виру справ і турбот Джонові бракувало на голову лише п’яного велетня. Він обернувся до королевиних лицарів і мовив:
— Мій ясновельможний панотець колись казали, що воїнові не слід оголювати клинка, якщо він не має наміру завдати удару.
— А я мав такий намір. — Лицар мав чисто голене, обвітрене обличчя; під кожухом-накидкою з білого хутра він носив на собі срібнотканий вапенрок з блакитною п’ятикутною зіркою. — Колись мене вчили, що Нічна Варта захищає царину людей від отаких чудовиськ. Ніхто не згадував, що їх тут тримають за улюблених тваринок.
«Ще один південський недоумок з довгим язиком.»
— Перепрошую, ви є?…
— Пан Патрек з Король-Гори, коли ласка пана воєводи.
— Мені невідомо, чи тримаєтеся ви, пане, гостьового права на вашій горі. Але на півночі воно для нас святе і непорушне. Вун-Вун — гість Нічної Варти.
Пан Патрек посміхнувся.
— А скажіть-но, князю-воєводо, як Іншим трапиться зазирнути до ваших володінь, ви їх теж запросите на гостину до Варти?
Лицар обернувся до своєї королеви.
— Якщо не помиляюся, ваша милосте, Король-Башта стоїть отам. Чи не вшануєте мене честю?…
— Як скажете.
Королева узяла лицаря попід руку і проминула братчиків Нічної Варти, не подарувавши і другим поглядом.
«Оті язики вогню на короні — найтепліше, що є в цій королеві.»
— Вельмишановний пане Тихо! — покликав Джон. — Чи не приділите мені хвилинку? Якщо, звісно, така поважна особа не надто обтяжена справами.
Браавосець спинився і чемно посміхнувся.
— Ой, благаю, не кличте мене поважною особою. Я лише сумирний слуга Залізного Банку Браавоса.
— Котер Пайк написав мені, що ви прибули до Східної Варти на трьох кораблях: галеасі, галері та кочі.
— Таки-так, мосьпане. Цієї пори перетинати море досить небезпечно. Один корабель може й не дістатися мети, а три разом вже якось дадуть собі ради. Залізний Банк такими речами не легковажить.
— Чи не побалакати нам десь на самоті, перш ніж ви відбудете у подорож?
— Я до ваших послуг, князю-воєводо. До речі, в Браавосі ми маємо прислів’я: немає кращого часу, ніж зараз. Вам пасує?
— Незгірш якого іншого. То ходімо до моєї світлиці? Або хочете побачити верхівку Стіни?
Банкір зиркнув угору, де величезне світле громаддя малювалося на тлі неба.
— Боюся, там нагорі зараз панує страшенний холод.
— Холод і вітер. Зате навчитеся ходити якнайдалі від краю. Бо декого звідти таки здмухнуло. І все ж прогулянка Стіною… де ще вам у світі трапиться така нагода? Ніде і ніколи, запевняю вас.
— Певно, я шкодуватиму про свою обачність навіть на смертному ложі. Але після довгого дня у сідлі мене вабить не холод і вітер, а тепле помешкання під дахом.
— Ну то ходімо до світлиці. Шовкуне, май ласку — зготуй пряного вина.
Помешкання Джона позаду зброярні були хай не надто теплі, та хоч без вітру. Вогонь у комині згаснув; Шовкун не так ретельно дбав про нього, як свого часу Скорботний Ед. Мормонтів крук привітав прибульців вереском «Зер-рна!». Джон повісив кобеняка на кілок.
— То ви приїхали у пошуках Станіса, чи не так?
— Саме так, ясний пане. Королева Селиса порадила повідомити круком до Жбиру-в-Пущі, що я чекатиму на ласку його милості у Ніч-Кромі. Справа, яку я маю до короля, надто важлива, щоб довіряти її листам.
— Борг. — «Яка ще справа може занести сюди браавоського лихваря?» — Власний борг Станіса? Чи його брата?
Банкір склав пальці докупи.
— Не личить мені, найнижчому серед слуг, обговорювати, що саме заборгував чи не заборгував Залізному Банкові його милість король Станіс. Що ж до короля Роберта… ми мали велике задоволення і честь допомагати його милості в скрутах. Поки Роберт був живий, справи робилися належним чином. Але віднедавна Залізний Престол припинив усі виплати нашому банкові.
«Невже Ланістери — справді такі недоумки?»