— Ну… не так усе просто, панно. Князь Карстарк убив двох Роббових бранців — хлопчиків-зброєносців, замкнених у келії, неспроможних навіть оборонити себе.
Дівчина навіть не показала подиву.
— Панотець ніколи не ревли і не горлали, як Великоджон, та гнів їхній бував чи не лихішим. Але тепер вони мертві. Ваш брат теж. А ми з вами тут, і досі живі. Чи стоїть між нами пролита кров, воєводо Сніговію?
— Коли вдягаєш чорне, то залишаєш усі чвари і розбрат позаду. Нічна Варта не ворогує ані з Карголдом, ані з вами.
— То й добре. Я боялася… Я прохала батька лишити за каштеляна одного з моїх братів, але жоден не хотів упустити славу битви та багату здобич півдня. Тепер Тор і Ед мертві. Гаррі сидів бранцем у Дівоставі, коли востаннє я про нього чула — майже рік тому. Хтозна, чи він досі живий. Мені не було куди тікати, лише до останнього сина Едарда Старка.
— Чому не до короля? Карголд оголосив підтримку Станісові.
— То мій дядько оголосив підтримку Станісові, сподіваючись розгнівити Ланістерів, щоб вони зрубали голову небораці Гаррі. Якщо мій брат помре, Карголд стане моїм, але дядьки хочуть забрати моє родове право собі. Щойно Креган нарядить від мене дитину, я не буду йому потрібна. Двох дружин він уже поховав. — Алиса сердито змахнула сльозу, майже як Ар’я. — То ви мені допоможете?
— Шлюби і спадок — справи королів, панно. Я напишу Станісові про вас, але…
Алиса Карстарк засміялася — сміхом відчаю, не дівочих пустощів.
— Пишіть, але не сподівайтеся відповіді! Станіс не доживе отримати вашого листа. Мій дядько подбає.
— Ви про що?
— Арнольф поспішає до Зимосічі, то правда, але затим лише, щоб устромити вашому королю ножа в спину. Він давно вже змовився з Рузом Болтоном… за золото, за обіцянку королівського пробачення і за голову бідолашного Гаррі. Дорога Станісові пролягає просто на бійню. Тому він мені не допоможе. Та й якби міг — однак би не допоміг.
Алиса стала перед Джоном на коліна, вчепившись у чорного кобеняка на грудях.
— Ви моя остання надія, воєводо Сніговію. Благаю вас іменем вашого батька — захистіть і вбережіть нещасну дівчину.
Сліпиця
Ночі її освітлювали віддалені зірки та мерехтіння місячного сяйва на снігу, але щоранку вона прокидалася у нездоланній пітьмі.
Вона знову розплющила очі й сліпо витріщилася у темряву, що сповивала її з усіх боків. Сон швидко блякнув і забувався. «Такий прегарний.» Вона облизнула губи, пригадуючи бекання овець, жах у очах вівчара, лемент собак, яких вона вбивала одного за одним, гарчання її зграї. Дичини поменшало, відколи почало сніжити, але минулої ночі вони-таки побенкетували: ягнятиною, собаками, бараниною і людською плоттю. Деякі з її малих сірих родичів боялися людей, навіть мертвих — але тільки не вона. М’ясо було м’ясом, люди були здобиччю. А вона була нічною вовчицею. Але тільки уві сні.
Сліпа дівчинка перекотилася набік, сіла, підстрибнула на ноги, витяглася. За постіль їй правив набитий ганчір’ям плаский мішок на призьбі холодного каменю; прокидалася вона на ньому завжди затерпла і скоцюблена. Дівчинка рушила до балії з водою на малих босих ніжках, вкритих мозолями — тиха, як тінь, — плеснула прохолодною водою в обличчя, витерлася рушником. «Пан Грегор, — подумала вона. — Дунсен, Любчик Раф. Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея.» Її вранішня молитва. Так чи ні? «Ні, — подумала вона. — Не моя. Бо я ж ніхто. Це молитва нічної вовчиці. Одного дня вона їх знайде, вистежить, винюхає їхній страх і скуштує їхньої крові. Настане такий день.»
Вона знайшла купку спіднього, понюхала, чи досить воно свіже, і нап’яла у пітьмі. Її служницька одежина — довга сорочка нефарбованої вовни, грубого плетіння, колюча — висіла там, де вона її залишила. Дівчинка зісмикнула сорочку та натягла через голову одним зграбним, добре вивченим рухом. Останніми вона вдягла шкарпетки — одну білу, одну чорну. Чорна мала згори шиту обвідку, а біла — ні; так дівчинка розрізняла, на яку ногу їх вдягати. Ноги її, хай кощаві, стали міцні, пружні й щодня довшали. Дівчинку це тішило — водотанцівниці потрібні справні довгі ноги. Бета-сліпиця не була водотанцівницею, та не лишатися ж їй Бетою навіки.
Вона знала дорогу до кухні, але ніс довів би її туди, навіть якби і не знала. «Гострий перець до смаженої риби, — вирішила вона, понюхавши у проході, — ще й теплий хліб з Умминої пічки.» Почувши пахощі, гучно забурчав живіт. М’ясо, з’їдене уві сні, не живило її тіло — про це вона дізналася вже давно.