Друге тіло належало старій жінці. Вона заснула останнім сном на канапі у одному з прихованих ванькирів, де особливі свічки створювали видіння речей, колись коханих, але втрачених. Солодка смерть, тиха і ніжна — так полюбляв говорити лагідний чоловік. Пальці сказали сліпиці, що стара померла з посмішкою на обличчі — ще й зовсім нещодавно, бо тіло лишилося теплим на дотик. «Така м’яка в неї шкіра… наче стара шкіряна одежина, складена та зморщена тисячу разів.»
Коли прибули служники віднести тіло старої, дівчинка пішла за ними, дослухаючись до кроків, а при спуску рахуючи сходинки. Тепер вона знала усі сходинки та їхню кількість напам’ять. Під храмом простягалася плутанина льохів та проходів, де губилися навіть люди з двома здоровими очима; але сліпа дівчинка вже вивчила тут кожен вершок, а де її зраджувала пам’ять, там рятував ціпок.
Трупи розкладали та порали у підземному склепі. Дівчинка-сліпиця подалася працювати у темряві: забирати в мертвих чоботи, одяг та інше майно, випорожнювати гаманці та рахувати монети. Розрізняти монети лише на дотик — то була одна з перших справ, якої її навчила жебрачка, коли дівчинку позбавили очей. Браавоські монети вже стали їй старими друзями — варто було мазнути пальцями по лицьовому бокові, щоб миттю упізнати будь-яку. З монетами інших країн та міст їй велося тяжче, надто якщо монети приходили здалеку. Найпоширенішими були волантинські гонори — маленькі монетки завбільшки з мідний шеляг, що мали з одного боку корону, а з іншого — череп. Лисенійські монети були не круглі, а видовжені, на собі несли оголену жінку. На інших монетах карбувалися кораблі, слони, цапи. Вестероські монети мали з лиця голову короля, а зі зворотнього боку — дракона.
Стара не мала при собі ані гаманця, ані коштовностей, коли не рахувати персня на одному з кощавих пальців. На молодому та вродливому чоловікові дівчинка знайшла чотири золоті вестероські дракони. Сліпиця саме пробігала великим пальцем по найстертішому з них, намагаючись вгадати, якого короля він зображує, аж тут позаду стиха почулося, як прочиняються двері.
— Хто там? — спитала вона.
— Ніхто, — відповів низький, шорсткий, холодний голос.
Почувся рух. Вона ступила убік, ухопила ціпка, підкинула його вгору захистити обличчя. Дерево клацнуло на дереві; сила удару трохи не вибила їй ціпок з руки, та вона втрималася, рубонула у відповідь… і розсікла порожнє повітря там, де мав бути він.
— Не тут, — сказав голос. — Невже ти сліпа?
Вона не відповіла, щоб не глушити балачками те, що могла почути з його рухів. А рухи будуть, це вона знала напевне. «Ліворуч чи праворуч?» Вона стрибнула ліворуч, сікнула праворуч, та нікуди не влучила. У відповідь по стегнах ззаду прилетів різкий дошкульний удар.
— Ще й глуха?
Вона обернулася, тримаючи ціпка у лівиці, вихором закрутила зброю, знову нікуди не влучила. Ліворуч почувся сміх. Вона рубонула праворуч. І цього разу поцілила. Її ціпок відкинув його палицю, рука відчула силу зіткнення.
— Добре, — мовив голос.
Дівчинка-сліпиця не знала, кому він належить. «Напевне, одному з послушників» — вирішила вона. Самого голосу вона не впізнала, та хіба здивувався би хтось, що слуги Багатоликого Бога уміють міняти голоси легше, ніж обличчя? Окрім неї, Дім Чорного та Білого був домівкою для двох служників, трьох послушників, куховарки Умми та двох жерців, яких вона кликала «жебрачкою» і «лагідним старим». З’являлися та зникали також інші, ще й час від часу потаємними шляхами, але вони тут не жили. Її задирака міг виявитися будь-ким з мешканців храму.
Дівчинка кинулася убік, вимахуючи ціпком, почула щось позаду, крутнулася туди, рубаючи повітря. І раптом її власна палиця опинилася в неї між ніг, заплутала їх, заклинила, не дозволила крутитися далі, дряпаючи литки. Дівчинка запнулася і впала на одне коліно так тяжко, що вкусила язика.
І там спинилася, не рухаючи ані пальцем. «Застигла, мов камінь. Де ж він?» Раптом він засміявся позаду, боляче хльоснув по вусі, а тоді додав ще й по кісточках пальців, поки вона намагалася зіп’ястися на ноги. Її ціпок упав і заторохтів на каменях, а сама вона засичала з люті.
— Ну ж бо! Підніми. Сьогодні я тебе більше не битиму.