З дубу неподалік каркнув крук; Бран почув крила — то ще один великий чорний птах сів поруч із першим на гілку. При світлі дня коло них крутилося хіба з півдесятка круків — перелітали з дерева на дерево або їхали на рогах оленя. Решта зграї летіла попереду або відставала далеко позаду, та щойно сонце спускалося низько, вони поверталися з неба на чорних, наче ніч, крилах, і тоді на кілька сажнів навколо кожна гілка кожного дерева густо вкривалася чорною хмарою. Дехто з круків летів до розвідника, бурмотів йому щось, і Бранові щоразу здавалося, що той розуміє їхнє крякання та вереск. «То його очі та вуха. Вони нишпорять навкруги з його волі, застерігають про небезпеки, що чигають попереду і позаду.»
Ось як зараз. Олень раптово зупинився, розвідник легко скочив з нього і опинився у снігу до коліна. Літо загарчав на нього, хутро стало дибки — лютововкові ніколи не подобався запах Холоднорукого. «Мертве м’ясо, суха кров, трошки гниллям побило. І холод. Понад усе, понад усім — холод.»
— Що там таке? — зацікавилася Мейра.
— Щось позаду нас, — оголосив Холоднорукий. Чорний вовняний шалик на носі та роті приглушував слова.
— Вовки? — запитав Бран.
Вже багато днів вони знали, що хтось їх переслідує. Щоночі вони чули жалобне виття зграї, щоночі вовки начебто ставали ближчими. «Мисливці. Голодні. Чують нюхом, які ми слабкі.» Бран часто лежав без сну досвітніми годинами, чекав сходу сонця і дослухався до вовчих закликів один до одного на відстані. «Якщо є вовки, має бути і дичина» — думав він раніше, аж потім допетрав, що це ж вони і є дичина.
Розвідник заперечливо хитнув головою.
— Люди. Вовки поки що не наближаються, тримають відстань. Але ці люди геть не такі осторожливі.
Мейра Троск відкинула з голови каптура. Мокрий сніг, що його вкривав, важко ляпнувся на землю.
— Скільки там людей? Хто вони такі?
— Вороги. Я дам їм ради.
— Я піду з вами.
— Лишайся тут. Малого треба захищати. Попереду є озеро, скуте кригою. Як упретеся, повертайте на північ, ідіть берегом. Прийдете до рибальського селища. Заховайтеся там і чекайте, поки наздожену.
Бран думав, що Мейра сперечатиметься, але її брат мовив:
— Роби, що кажуть. Він знає цей край.
Йодженові темно-зелені, кольору моху, очі повнилися важким тягарем утоми, якого Бран раніше не бачив. «Справді, маленький дідусик.» На південь од Стіни хлопчина з болотних островів здавався мудрим понад свої роки, але тут, на півночі, був загублений і наляканий, як решта. І все ж Мейра продовжувала до нього дослухатися.
Та зрештою, і сказав він усе правильно. Холоднорукий ковзнув між деревами назад — відки прийшов — а за ним полетіли, плескаючи крилами, чотири круки. Мейра дивилася йому услід, червоніючи щоками від холоду і пускаючи пару з ніздрів, потім знову накинулася каптуром і спонукала оленя іти вперед. Похід тривав далі. Та не встигли вони проминути і десяти сажнів, як дівчина обернулася, зиркнула позаду себе і мовила:
— Він сказав: люди. Які люди? Дичаки? Чому він не каже, хто вони?
— Він сказав, що піде і дасть їм ради, — відповів Бран.
— Еге ж, сказав. А ще сказав, що приведе до триокого гайворона. Цього ранку ми перетнули річку — ту саму, що й чотири дні тому. Можу присягнутися. Ми ходимо колами.
— Річки звиваються туди-сюди, — мовив Бран, плекаючи сумніви, — а там, де стільки озер і пагорбів, мусиш ходити манівцями.
— Чи не забагато ми ходимо манівцями? — не здавалася Мейра. — І таємниць тут теж надто багато. Я цього не люблю. І його я теж не люблю. Не вірю йому. Взяти хоча б руки — жахіття яке. І обличчя він ховає, й імені не каже. Хто він такий? Чим живе, що робить? Чорного кобеняка нап’ясти на себе може кожен. Хоч людина, а хоч… що воно таке? Він не їсть, нічого не п’є, і холоду, схоже, не відчуває.
«Усе це правда.» Бран боявся про таке говорити, але помітив і сам. На ночівлі вони разом із Ходором та Тросками збивалися у купу, шукаючи тепла. А розвідник тримався осторонь. Інколи Холоднорукий заплющував очі, але Бран не вірив, що він спить. І ще дещо…
— Шалик. — Бран обережно озирнувся навколо, але жодного крука не побачив; усі великі чорні птахи полетіли геть, коли розвідник пішов. Ніхто їх не слухав, і все ж Бран казав якомога тихіше. — Шалик, яким він замотує рота… він ніколи не обмерзає льодом, от як Ходорова борода. Навіть коли він розмовляє.
Мейра подарувала йому швидкий проникливий погляд.
— А ти маєш рацію. Ми ніколи не бачили його подиху, адже так?
— Не бачили.
Кожне «ходор» Ходора вилітало в нього з рота хмаркою білої пари. Слова Йоджена і його сестри теж добре було видно у морозному повітрі. Ба навіть олень лишав теплий вологий туман, коли видихав.