«Ти б однак програв, та мені було б цікавіше.» Вишкірившись, Тиріон піднявся з-за столу, схопив свій глек з вином і повернувся наливати Єззанові зо’Каггазу — непогано збагатившись, зате змусивши Бурого Бена Бросквина зубожіти. Його велетенський хазяїн заснув п’яним сном ще під час третьої гри; чара вислизнула в нього з жовтих пальців і розлилася на килим. Та все ж лишалася надія, що коли він прокинеться, то буде задоволений своїми новими рабами.
Коли верховний воєвода Юрхаз зо’Юнзак відбув, підпертий плечима двох кремезних невільників, решта вельможних гостей теж завважила за доцільне відкланятися. Коли намет спорожнів, знову з’явився Няньо і сказав слугам, що тепер вони можуть влаштувати собі бенкет з решток панського частування.
— Але їжте швидше. Все треба прибрати перед тим, як лягти спати.
Тиріон саме стояв на колінах, потерпаючи ногами і спливаючи кров’ю зі спини, що аж вищала від болю, та намагався відтерти пляму, залишену пролитим вином вельможного Єззана на килимі вельможного Єззана, коли наглядач легенько постукав йому по щоці пужалном нагайки.
— Йолло! Ти добре себе показав. І твоя дружина теж.
— Вона мені не дружина.
— Ну то твоя хвойда. Ставайте на ноги, обоє.
Тиріон так-сяк зіп’явся на рівні. Одна нога затремтіла і ледве не зломилася; на стегнах зав’язалися вузли судом. Тиріон мусив ухопитися за руку Копки, щоб не впасти.
— Що ми такого зробили?
— О, ви зробили все як треба, — запевнив наглядач. — Няньо сказав, що ви матимете нагороду, якщо потішите свого батечка, хіба не так? Вельможний Єззан, ви самі бачили, не схотіли втрачати свої маленькі перлинки, та Юрхаз зо’Юнзак переконав нашого пана, що таких кумедних істот не годиться тримати для одного себе. Тож радійте! З нагоди укладення миру ви матимете честь виступати у Великій Ямі Дазнака. Вас побачить багато тисяч глядачів! Ба десятків тисяч! Уявляєте, який лунатиме регіт?
Хайме
Замок Крукоберіг був дуже старий. Між його стародавніми каменями наросло моху, що біг угору мурами, наче сині жили на старечих ногах. Дві велетенські вежі охороняли з боків головну браму замку, кілька менших захищали кожен кут мурів. Усі вони були чотирикутні. Круглі та серпикові вежі краще трималися проти метавок — кинутий камінь охочіше відлітав під кутом від заокругленої стіни. Але Крукоберіг збудували значно раніше, ніж будівельники додумалися до таких премудрощів.
Замок панував над просторою родючою долиною, яку і мапи, і люди величали Чорноліссям. Ніякого лісу — чорного, зеленого чи брунатного — в ній, щоправда, не росло вже кілька тисяч років. Колись у прадавні віки тут, напевне, таки буяло чорнолісся, та відтоді людські сокири винищили все до останнього дерева, і де раніше високо здіймалися дуби, нині стояли будинки, млини та кам’яні городища. Земля була гола, болотиста, поплямована тут і там заметами мокрого снігу. Але на диво, всередині замкових мурів ще лишилося трохи пралісу — дім Чорноліс тримався старих богів і вклонявся їм так само, як першолюди у дні, що передували з’яві андалів на Вестеросі. Казали, що деякі з дерев у їхньому божегаї віком не поступалися чотирикутним вежам Крукоберегу — а надто серце-дерево, оберіг неймовірної величини, чиї верхні гілки, схожі на кістяні пальці, що шкрябали небо, виднілися подорожнім за багато верст.
Просуваючись звивистим шляхом, який біг між пагорбів у долину Чорнолісся, Хайме Ланістер та його супровід не знаходили очима розкидистих ланів, кошар і загорож для худоби, родючих плодових садів, що колись оточували Крукоберіг — лише багно, попіл та зчорнілі шкаралупи домівок, майстерень, клунь і млинів. Самі бур’яни, терен і кропива росли нині там, де дбайливі руки колись сіяли збіжжя. Хай куди падав погляд Хайме — усюди він бачив труди батькових рук, ба навіть у кістках, що подеколи стрічалися при дорозі. Більшість складали овечі кістки, та були й кінські, коров’ячі, а де-не-де траплявся людський череп або безголовий кістяк, крізь ребра якого повитикалася трава.
На відміну від Водоплину, Крукоберіг не облягало велике військо з кількома воєводами. Тут чинилася справа скромніша, особистіша — новий крок танку, що танцювався вже багато століть. Джонос Бракен приступив до замку хіба що з п’ятьма сотнями людей, і то порожнем — Хайме не побачив ані гуляй-городів, ані стіноламів, ані метавок. Бракен не мав охоти ламати браму Крукоберегу, а ще менше — йти на приступ високих і товстих мурів. Не маючи сподівань на підкріплення, що змусило б супротивника здатися, він удовольнився надією виморити замок голодом. Наприпочатку облоги, певно, чинилися тут і вилазки, і сутички, туди-сюди літали стріли… проте за півроку геть усі в замку та коло нього стомилися від таких нісенітниць, і над усім запанували найгірші вороги військового ладу та послуху — нудьга і одноманітність.