— Горбик, Дрівопліт, Бортянка з усіма пасіками. — Хайме весь час забував щось одне. — Ой, ще Самострільний Гребінь.
— Млин! — мовив Бракен. — Мені треба млин.
— Княж-Млин віднині ваш.
Князь Джонос пирхнув.
— Нехай. Наразі годиться. А там подивимося. — Він вказав на Гостера Чорноліса, що їхав позаду поруч із Пеком. — Оце те, що він вам віддав за заручника? Вас обвели круг пальця, мосьпане. Це слабак, водичка замість крові. Зросту в ньому чимало, та будь-яка з моїх дівчат переломить його, наче суху лозину.
— Скільки ж ви маєте доньок, пане князю? — запитав Хайме.
— П’ятьох. Двох від першої дружини і трьох від третьої, — відповів Бракен і негайно, але запізно, зрозумів, що ляпнув зайвого.
— Пришліть одну з них до двору. Вона матиме честь служити особисто королеві-намісниці.
Коли Бракен усвідомив тяжкий зміст сказаного, то потемнів обличчям.
— Отакою монетою ви платите за дружбу Камінного Заплоту?
— Служити в почті королеви — то велика честь, — нагадав Хайме його вельможності. — Майте ласку подбати, щоб ваша дівчинка це затямила. Ми чекатимемо на неї до кінця року.
Відповіді князя Бракена він не чекав, натомість злегка торкнувся боків Гонора золотими острогами і пустив його ристю геть. Кіннота вишикувалася і рушила слідом, плескаючи прапорами. Невдовзі замок і табір зникли позаду в хмарі пилу, здійнятій копитами.
Дорогою до Крукоберегу їх не турбували ані розбійники, ані вовки, тому Хайме вирішив повернутися іншим шляхом — з ласки божої, на ньому він міг здибати Чорноструга чи звабити Беріка Дондаріона на нерозсудливий напад.
Поки загін просувався уздовж Вдовиної Води, день потроху добіг кінця. Хайме викликав наперед свого заручника і спитав, де шукати найближчого броду. Хлопець відвів їх туди; поки валка вершників плюхала мілкою водою, сонце вже сідало між двох порослих травою пагорбів.
— Цицьки, — мовив Гостер Чорноліс.
Хайме пригадав мапу князя Бракена.
— Між тими горбами має лежати село.
— Авжеж, — підтвердив юнак. — Грошодуб.
— То й отаборимося там на ніч.
Якщо в селі ще лишилися мешканці, вони могли щось знати про пана Бріндена чи розбійників.
— Князь Джонос начебто казав, чиї це цицьки, — пригадав Хайме, їдучи поряд з Чорнолісовим хлопцем у напрямку пагорбів, що швидко темнішали, та останніх променів сонця. — Здається, Бракени звуть їх одним ім’ям, а Чорноліси іншим.
— Саме так, ясний пане. Вже років сто. Перед тим вони були Материними Цицьками, або просто Цицьками. Бо ж їх тут дві, а розташуванням і обрисами вони нагадують…
— Я бачу, що вони нагадують. — Хайме мимоволі згадав жінку в наметі, як вона ховала руками свої великі темні соски. — То що змінилося сто років тому?
— Аегон Негідний узяв собі за коханку Барбу Бракен, — відповів хлопець-читака. — Розповідають, то була дівчина, щедро обдарована тілесними розкошами. Одного дня, коли король гостював у Камінному Заплоті, він виїхав на полювання, побачив Цицьки і…
— …дав їм ім’я своєї коханки. — Аегон Четвертий помер задовго до народження Хайме, та він пригадав досить з літописів його правління, щоб здогадатися про подальші події. — Проте згодом він кинув дівчину Бракенів задля іншої, з Чорнолісів, чи не так?
— Заради панни Мелісси, — погодився Гостер. — Її ще звали Міссою. Її кам’яна подоба стоїть у нас в божегаї. Вона була незрівнянно вродливіша за Барбу Бракен, але худорлява статурою. Люди чули, як Барба пащекувала, мовляв, Місса пласка, наче хлопчик. Коли плітка дісталася короля Аегона, він…
— …подарував Меліссі Барбині цицьки, — реготнув Хайме. — Але як оце почалося, між Чорнолісами та Бракенами? Чи є якийсь літопис?
— І не один, мосьпане, — відповів юнак, — та деякі з них писані нашими маестрами, а деякі — їхніми, ще й через багато століть по тому, як сталися самі події. А починалося все ще за Віку Звитяжців. У ті дні Чорноліси були королями, а Бракени — дрібними князьками, що славилися хіба що розплодом коней. Та замість платити своєму володареві належну данину вони лишили собі все золото, виручене за табуни, винайняли на нього сердюків і скинули короля з престолу.
— Коли ж це сталося?
— За п’ять століть перед з’явою андалів. Якщо вірити «Правдивій історії», то за десять. Щоправда, ніхто не знає, коли саме андали перетнули вузьке море. «Правдива історія» каже, відтоді минуло чотири тисячі років, але деякі маестри наполягають, що лише дві. Якщо надто заглибитися в минуле, роки плутаються, зникають у тумані забуття, і замість точних літописів маємо лише перекази.