«Тиріонові б цей парубок припав до душі. Вони пробалакали б від сутінок до світанку, гаряче сперечаючись про кожен рядок у старій книжці.» На мить він навіть забув про гірку відразу до молодшого брата… доки не згадав про скоєний ним злочин.
— То ви досі чубитеся за корону, яку хтось із вас забрав у іншого в ті часи, коли Кастерлі-на-Скелі ще належав Кастерлі? Отакий він, корінь ваших чвар? Вінець королівства, якого не існує вже кілька тисяч років? — Хайме видав короткий смішок. — Стільки часу, стільки воєн, стільки королів… хтось мав би вже здогадатися укласти мир.
— Хтось і укладав, мосьпане. Багато їх було, тих хтосів. Ми з Бракенами мали сотню мирних угод, чимало з них — скріплених шлюбами. У кожному Бракені є кров Чорнолісів, у кожному Чорнолісі — кров Бракенів. Мир Старого Короля тривав чи не півстоліття. Та потім починалася нова сварка, і старі рани знову починали спливати кров’ю. Так воно завжди і буває, кажуть пан батько. Поки люди пам’ятають образи, завдані пращурам, жоден мир не буде довгим. Так триває століттями: ми ненавидимо Бракенів, вони — нас. Батько кажуть: кінця цьому не буде.
— Може, й буде.
— Але як він настане, мосьпане? Батько кажуть: старі рани не гояться.
— Мій батько теж мав приказку. «Не рань ворога, коли можеш його вбити. Мертві не прагнуть помсти.»
— Але прагнуть їхні сини, — трохи винувато зауважив Гостер.
— Це якщо не вбив і синів. А сумніваєшся, то спитай Кастерлі. Спитай князя та княгиню Тарбек, або Ринів з Кастамиру. Спитай принца Дракон-Каменя.
На мить темно-червоні хмари, що увінчували західні пагорби, нагадали йому про Раегарових дітей, загорнутих у кармазинові киреї.
— Це тому ви вбили усіх Старків?
— Не всіх, — відповів Хайме. — Доньки князя Едарда живі. Одну видали заміж. Інша… — «Брієнно, де ти? Чи знайшла ти дівчину, чи справдила мої сподівання?» — …з ласки божої забуде, що походить зі Старків. Одружиться з якимось дебелим ковалем чи товстопиким корчмарем, налупить йому повну хату дітей і не муситиме боятися, що прийде якийсь лицар і розтрощить їм голови об стіну.
— Боги справді мають ласку до людей, — мовив заручник, повагавшись.
«Не втрачай віри, хлопче» — подумав Хайме, даючи Гонорові відчути остроги.
Грошодуб виявився меншим селом, ніж йому чекалося. Війна лишила сліди й тут: згорілі сади, зчорнілі шкаралупи будинків стояли мовчазними її свідками. Та на кожну хату в руїнах три стояли відбудовані. Крізь блакитний присмерк Хайме побачив на двох десятках домівок свіжі стріхи та нещодавно навішені двері з сирого дерева. Між качиним ставком та кузнею він натрапив на дерево, яке дало селу його назву — стародавній високий дуб, чиї вузлуваті корені звивалися над і під землею, наче гніздо товстих брунатних змій. До товстелезного стовбура було прибито кількасот старих мідних монет.
Пек витріщився на дерево, потім на порожні будинки.
— А де люди?
— Ховаються, — відповів Хайме.
В домівках було загашено всі вогні, але деякі ще диміли, і жоден не був холодний. Єдину живу істоту знайшов Гарячий Гаррі Мерел у одному з городів при хатах — то була молочна коза, що завзято порпалася у бадиллі. Але село мало укріплену паланку незгірш багатьох містечок у річковому краю, з товстими кам’яними мурами у дванадцять стоп заввишки. Хайме зрозумів, що саме там і знайде мешканців. «Вони ховалися за цими мурами, коли приходили грабіжники і вбивці. Тому село ще досі живе. І тепер ховається від мене.»
Хайме під’їхав Гонором до самої брами паланки.
— Гей ви, у острозі! Ми вам не вороги. Ми люди короля.
Понад муром, над брамою, з’явилося кілька облич.
— Люди короля спалили нам село! — гукнув один чолов’яга донизу. — А перед тим люди короля забрали усіх овець. Король був інший, але вівцям байдуже. Ще якісь люди короля вбили Гарсля і пана Ормонда, а Лесю зґвалтували на смерть.
— То були не мої люди, — відповів Хайме. — Ви відчините браму чи ні?
— Коли підете, тоді й відчинимо.
Пан Кенос під’їхав і став поруч.
— Ці ворота ми виб’ємо залюбки. Або спалимо.
— Поки вони кидатимуть каміння та стрілятимуть? — Хайме хитнув головою. — Проллється кров, і за віщо? Ці добродії нічого нам не зробили. Ми переночуємо в їхніх хатах, але брати будь-що я забороняю. Харчі ми маємо власні.
Поки на небо виповзав серп місяця, загін поставив коней на сільському майдані та повечеряв солоною бараниною, сушеними яблуками і твердим сиром. Хайме з’їв лише кілька маленьких шматочків, зате розділив з Пеком та Госом-заручником міх вина. Він спробував порахувати мідні гроші, прибиті до старого дуба, але втратив лік — надто багато їх було. «Нащо вони тут?» Молодший Чорноліс, напевне, сказав би, якби його спитали, але зіпсував би тим цікаву загадку.