«Ну то молімося, щоб хоч у шістнадцять не схибила зачарувати свого молодого.»
— Скажіть-но мені, панно, як у Карголді з зимовими запасами?
— Не надто добре, — зітхнула Алиса. — Панотець забрали на південь стільки нашого люду, що збирати врожай лишилися самі жінки та хлопчики. Ну, ще каліки та старі, яких однак на війну не взяли. Збіжжя погнило на ланах чи потонуло в багнюці, ще коли на осінь задощило — аж тут сніги. Зима буде люта. Небагато старих її переживуть. І діточок теж загине страх.
Мешканцеві Півночі зайве було нагадувати, що таке тутешня зима.
— Бабуся панотця з боку своєї матері походила з гірських Кремінців, — розповів їй Джон. — «Першокремінці», так вони себе величають. Кажуть, що решта Кремінців походить від плоті й крові молодших синів, які мусили піти з гір у пошуках землі, харчів та дружин. Жити на верховинах — справа нелегка. Коли випадає сніг, а їжі стає обмаль, їхня молодь мусить їхати до зимівника при Зимосічі або проситися на службу в якийсь замок. А старі збирають рештки сил і оголошують, що йдуть полювати. Декого згодом знаходять навесні. Але решту ніхто ніколи більше не бачить.
— Майже так само воно ведеться і в Карголді.
Джон не здивувався.
— Коли ваші запаси танутимуть, згадайте про нас, ясна пані. Надішліть ваших старих на Стіну — хай прокажуть наші обітниці. Тут вони хоча б не помруть самотніми у снігах, зігріті лише спогадами про минуле. І хлопчаків нам теж шліть, якщо маєте зайвих.
— Воля ваша. — Вона торкнулася його руки. — Карголд пам’ятатиме.
За столом саме різали великого засмаженого оленя. Пахкотів він краще, ніж Джонові чекалося. Він наказав віднести шмат Шкірянові до Гардінової Башти, а заразом і три великі таці печеної городини Вун-Вунові. Потім князь-воєвода сам почастувався добрячим куснем. «Трипалий Гоб не зрадив наших сподівань.» А спершу ж Джон мав підстави непокоїтися — Гоб припхався дві ночі тому скаржитися, що вступив до Нічної Варти убивати дичаків, а не годувати їх.
— Та й не ладнав я ніколи весільного бенкету, з ласки пана воєводи. Чорні братчики дружин не беруть, то відки мені знати, як воно робиться? В обітницях так і говориться, що не беруть — я сам їх казав!
Джон саме запивав смаженину ковтком затовченого прянощами вина, коли при боці з’явився Клідас.
— Птах! — повідомив він і пхнув Джонові до рук пергамен.
Послання було запечатане краплею твердого чорного воску. «Східна Варта» — знав Джон, ще й печатки не зламавши. Листа написав маестер Хармун, бо Котер Пайк не вмів ані читати, ані писати. Але слова у листі були Пайкові, переказані так, як вимовлені — відверто, без манівців.
«Море тихе. Одинадцять кораблів рушили до Недолі зранку з відпливом. Три браавоські, чотири лисенійські, чотири наші. Два лисенійські ледве тримаються на воді. Чи не потопимо більше, ніж порятуємо. Все за вашим наказом. Двадцять круків на кораблях, з маестром Хармуном. Надсилатиму звіти. Я очолюю на «Пазурі», Просіл заступає на «Косі». У Східній Варті на воєводстві пан Глендон.»
— На чорних крилах чорнії слова? — запитала Алиса Карстарк.
— Аж ніяк, мосьпані. Цих новин я давно чекав.
«Хоча останнє речення мене трохи бентежить.» Глендон Клепач був сильний, гартований вояк, розумний вибір на підвоєводія за відсутності Котера Пайка. Та заразом він був і найближчим другом Алісера Терена — серед тих друзів, якими пан Алісер міг похвалитися. Злигався він свого часу і з Яносом Слинтом, хай ненадовго. Джон не забув ані те, як Клепач витяг його з ліжка, ані копняка чоботом по ребрах. «Кого-кого, а його б я не обрав.» Він згорнув пергамен і запхав його у черес.
Наступною подали рибну страву, та не встигли почистити щуку від кісток, як пані Алиса потягла свого магнара танцювати. З його рухів було зрозуміло, що Сігорн танцює вперше у житті, але вина він випив стільки, що вже не переймався.
— Північна панна і дичацький воїн, пов’язані благословенням Господа Світла. — На вільне місце панни Алиси ковзнув пан Аксель Флорент. — Їхня милість королева схвалюють цей шлюб. Я — наближена до них особа, мосьпане, і знаю, що думають наша пані. Король Станіс також схвалить, я цього певний.
«Якщо Руз Болтон ще не настромив його голову на спис.»
— Та на жаль, згоду поділяють не всі. — Борода пана Акселя нагадувала розкошлану щітку під обвислим підборіддям; з вух та ніздрів витикалися цупкі кущі волосся. — Пан Патрек вважає, що був би кращою парою панні Алисі. Рушивши на північ, він втратив свої родові маєтності на півдні.
— У цій палаті чимало є людей, які ще й не те втратили, — мовив Джон. — І ще більше тих, хто поклав решту життя на службу царині людей. Тож пан Патрек має вважати себе щасливцем.