— Отуди. Йдемо за Літом. Я винюхав напрямок.
Загін нарешті дістався селища коло озера, коли крізь хмари вже витикався перший краєчок півмісяця. Але спершу вони трохи не пройшли його наскрізь. При погляді з льоду селище нічим не відрізнялося від десятку інших місць уздовж берега. Поховані під сніговими заметами, круглясті кам’яні будиночки скидалися на скелі, невеличкі горбки чи купу повалених дерев, і ніхто б не сказав, де одне, а де інше. Одну таку купу Йоджен саме напередодні помилково завважив за хату; помилка з’ясувалася лише тоді, коли вони до неї докопалися і знайшли тільки поламані гілки та гнилі колоди.
Селище було порожнє; дичаки, що колись тут жили, пішли всі до останнього — так само, як з усіх інших сіл, що вони проминали дорогою. Деякі села навіть стояли спалені — здавалося, їхні мешканці хотіли напевне відрізати собі відступ назад, щоб не спокушатися поверненням. Але на це селище вогонь зглянувся. Під снігом знайшлося з десяток дрібних халуп та довга хата для зборів громади з дерновим дахом і товстими стінами, складеними з грубо тесаних колод.
— Ну хоч од вітру сховаємося, — мовив Бран.
— Ходор, — відповів Ходор.
Мейра зіслизнула зі спини оленя, а потім разом із братом вийняла Брана з плетеного кошика.
— Може, дичаки тут трохи харчів лишили? — з надією мовила вона.
Але надія виявилася даремною. Всередині довгої хати вони знайшли тільки попіл від вогнища, втоптану земляну підлогу та пронизливу аж до кісток холоднечу. Але принаймні то був дах над головою від снігу та стіни навколо від вітру. Неподалік протікав струмок, укритий плівкою льоду; олень розбив її копитом, щоб напитися. Коли Бран, Йоджен та Ходор улаштувалися, Мейра принесла їм кілька ламаних крижин — посмоктати замість питва. Але тала вода була така холодна, що Бран затремтів.
Літо не пішов за ними до хати. Бран відчував голод великого вовка — тінь його власного.
— Біжи полюй, — сказав він, — але оленя чіпати не смій.
Якась частина його душі прагнула чкурнути на полювання разом із вовком. Пізніше, можливо, він так і вчинить.
Вечеря складалася зі жмені жолудів, перетертих на кашу — таких гірких, що Бран аж задихнувся, намагаючись не виблювати. Йоджен Троск навіть не намагався їсти; менший та тендітніший за сестру, він слабшав з кожним новим днем.
— Йоджене, ти мусиш їсти, — переконувала його Мейра.
— Потім. Я хочу перепочити. — Йоджен посміхався слабенькою посмішкою. — День моєї смерті ще не настав, сестричко. Я тобі обіцяю.
— Ти трохи не впав з оленя.
— Але ж не впав. Ну змерз та зголоднів, але те минеться.
— То поїж!
— Тертих жолудів? Мені живіт болить, а від жолудів болітиме ще гірше. Дай мені спокій, сестро. Дай помріяти про смажену курку.
— Мріями шлунок не нагодуєш. І твоїми зеленими снами теж.
— Але ці сни — все, що ми маємо.
«Все, що маємо.» Останні крихти харчів, принесених з півдня, були з’їдені ще десять днів тому. Відтоді голод удень і вночі крокував поруч із ними, ніби вірний друг. Навіть Літо геть нічого не міг уполювати в цій пущі; усім доводилося живитися тертими жолудями та сирою рибою. В лісі зустрічалося повно замерзлих струмків та холодних чорних озер, а Мейра била рибу своєю тризубою сандолею краще, ніж більшість людей вміли її ловити на гачок та вудку. Іноді, коли вона прибрідала до решти з низкою здобичі на кукані, її губи були зовсім сині з холоду. Але останню рибку Мейра упіймала вже три дні тому. Бранів шлунок почувався так, наче минуло три роки.
Зрештою вони так-сяк увіпхнули в себе жалюгідну вечерю. Мейра сіла спиною до стіни і заходилася нагострювати кинджала на бруску. Ходор сидів навпочіпки коло дверей, хилитався уперед і назад та бурмотів:
— Ходор, ходор, ходор…
Бран заплющив очі. Розмовляти було надто холодно, а запалювати вогонь вони не насмілювалися. Холоднорукий застеріг їх цього не робити. «Ця пуща не така порожня, як ви гадаєте, — казав він. — Хтозна, кого саме світло прикличе до вас із пітьми.» Згадавши його слова, Бран затремтів, хоча й відчував тепло Ходора біля себе.
Сон не приходив, не хотів приходити. Замість нього прийшов вітер, кусючий мороз, місячне сяйво на снігу і вогонь. Бран знову перебував у Літі за багато верст від селища, а ніч навколо просмерділася кров’ю. Запах був дуже сильний, і недалеко. «Напевне, убита дичина.» М’ясо мало бути ще теплим. Слина потекла між зубів, усередині прокинувся голод. «Не олень. Не сарна. Щось інше.»