— Ну то шукай сестер. Щоб налити молодій пані купіль, треба чимало води.
Білка зникла кудись убік м’якими безгучними кроками, якими ходила завжди. Робина вивела Теона з трапезної палати. Відколи вона з сестрами знайшла його у божегаї, одна з них завжди наступала йому на п’яти, не випускаючи з очей. Отже, вони йому не довіряли. «Та й чого б мали довіряти? Я був Смердюком раніше, і можу стати ним знову. Смердюк-Смердях, нікчемний реп’ях.»
Знадвору падав і падав сніг. Вибудувані зброєносцями сніговики виросли у велетнів моторошних обрисів, стоп у десять заввишки. Теон з Робиною пробиралися до божегаю між білих стін, що громадилися з кожного боку; стежки між кам’янцем та баштою перетворилися на плутанину крижаних рівчаків, які вояцтво мусило щогодини чистити лопатами, щоб ті не зробилися геть непрохідними. У морозній плутанині легко було заблукати, але Теон Грейджой пам’ятав тут кожен вигин та поворот.
Навіть божегай потроху забарвлювався білим. Плівка льоду намерзла на ставку попід серце-деревом; обличчя, вирізане на стовбурі, поросло вусами з невеличких бурульок. Цієї години дня вони не могли сподіватися мати старих богів лише для себе. Робина відтягла Теона геть від північан, що молилися попід деревом, до потаємного куточка коло стіни куренів варти, на березі ставка теплої грязюки, яка смерділа тухлими яйцями. Теон побачив, що навіть у ньому по берегах вже збирається крига.
— Зима насувається…
Робина кинула на нього важкий суворий погляд.
— Ти не маєш права роззявляти рота на гасло князя Едарда. Тільки не ти. Ніколи. Після вчиненого тобою…
— Ти теж убила малого хлопчину.
— То були не ми. Я тобі вже казала.
— Слова — то вітер. — «Вони нічим не кращі за мене. Ми геть однакові.» — Ви вбили решту, чому не його? Жовтий Пуць…
— …смердів ще гірше за тебе. Свиня, а не людина.
— А Малий Вальдер був малим поросям. Зарізавши його, ви поставили Фреїв та Мандерлі на ножі між собою. Це ви, звісно, хитро придумали…
— Це не ми! — Робина вхопила його за горло і притиснула спиною до стіни куренів, наблизивши своє обличчя на піввершка до його. — Бовкнеш знову — вирву твого брехливого язика, убивце родичів.
Він посміхнувся до неї крізь зламані зуби.
— Не вирвеш. Мій язик потрібен тобі, щоб пройти повз варту. Тобі потрібна моя брехня.
Робина плюнула йому просто в обличчя. А тоді відпустила і витерла руки у рукавицях об власні стегна — немов один доторк до нього заплямував її брудом.
Теон знав, що дражнити її не варто. У свій спосіб ця жінка була не менш небезпечною, ніж Гицель чи Дамон Потанцюй-Мені. Сам він замерз і стомився, і в голові гупало після кількох днів безсоння.
— Я скоїв багато лиха… зрадив своїх, перевернувся з друга на ворога, наказав убити людей, які мені довіряли… але родичів не вбивав.
— Авжеж. Старкові хлоп’ята не були тобі братами. Це ми й самі знаємо.
То була щира правда, але не її Теон мав на увазі. «Хай вони не були моєї крові, та однак я ніколи їх не кривдив. Убиті були всього лише мірошниковими синами.» Теонові не хотілося згадувати їхню матір. Він знав її багато років і навіть брав до ліжка. «Великі важкі цицьки з широкими темними сосками, солодкі вуста, веселий сміх. Радощі, яких мені більше не скуштувати.»
Та який хосен розповідати про таке Робині? Однак вона не повірить його виправданням — як він не вірить її.
— На моїх руках вдосталь крові, але крові братів немає, — мовив він стомлено. — І за те мене вже покарали.
— Покарали, та не досить! — кинула Робина і обернулася спиною.
«От дурна баба.» Хай який зламаний, Теон досі носив кинджала. Хіба важко дістати його і увігнати між лопаток? На таке він іще був здатен, попри зламані зуби, відрізані пальці й таке інше. А для неї ніж буде милосердям — швидша, лагідніша смерть, ніж та, яка чекає на неї з сестрами, коли їх злапає Рамзай.
Смердюк, напевне, так би і вчинив. Неодмінно вчинив би — у сподіваннях потішити князя Рамзая. Адже ці хвойди хотіли вкрасти молоду дружину Рамзая; Смердюк не міг цього дозволити. Але старі боги упізнали його і назвали Теоном. «Я залізного роду, я вродився залізняком, сином Балона Грейджоя і законним спадкоємцем Пайку.» Пеньки пальців сіпнулися і засвербіли, але кинджал залишився у піхвах.
Коли повернулася Білка, з нею разом припхалося ще четверо: сива та кощава Мирта, Відьмоока Вербиця з довгою чорною косою, кремезна станом та дебела цицьками Френя, Голка з гострим ножем при боці. Вдягнені, як служниці — у кілька шарів непоказного сірого полотна — згори вони накинулися бурими вовняними кобеняками, підбитими білим кролячим хутром. «Жодного меча, — помітив Теон. — Ані сокири, ані келепа… ніякої зброї, крім ножів.» Кобеняка Голки припинала срібна пряжка; Френя від стегон до грудей обмоталася конопляною мотузкою і виглядала ще опасистішою, ніж насправді.